-1.1 C
Lutsk
Четвер, 26 Листопад, 2020
Основи православ'я Публікації

Священники… Хто вони, звідки і для чого?

Звідки взялися священники?

Православне духовенство визнає свою спорідненість зі священством старозавітного Ізраїлю, тому що священники, які разом з пророком Мойсеєм вели іудеїв у землю Обітовану, поклонялися Тому ж Богові, Якому поклонялися і християни – Богові Біблії.

Священство Старого Завіту з’явилося майже за 1500 років до Р.Х., коли євреї виходили з єгипетського рабства у землю Обітовану. Тоді на горі Синай Бог дав Мойсеєві загальновідомі Десять заповідей і ще багато інших законів, що визначали релігійне та цивільне життя Ізраїлю. Окрема глава стосувалася місця, де ізраїльтяни повинні були приносити жертви Богові, а також людей, які мали право це робити. Так спочатку з’явилася скинія – похідний храм, де зберігалися скрижалі Завіту (дві кам’яні дошки, на яких Богом було висічено Десять заповідей), і служителі скинії. Пізніше за зразком цієї скинії цар Соломон побудував в Єрусалимі величезний храм. Брали участь у богослужінні всі ізраїльтяни, але здійснювати його могли тільки священники. Причому як священство новозавітне, так і старозавітне священство мало ієрархію, проте мало й істотну відмінність – воно було спадковим. Для православних християн зв’язок зі священством Старого Завіту – живий і безпосередній. У православних храмах можна побачити ікони старозавітних первосвященників і священників. Наприклад, з ім’ям старозавітного священника  Захарії (батька Іоанна Предтечі) і зараз хрестять дітей.

Священство Нового Завіту з’являється в результаті приходу у світ Іісуса Христа. Новозавітні священники служать Тому ж біблейському Богові, проте змінилися спосіб і мета їх служіння. Якщо в Старому Заповіті усі жертвопринесення були прив’язані до певного місця: їх можна було приносити тільки в Єрусалимському Храмі, то новозавітні жертвопринесення Богові перестали були пов’язані з географією. Змінилися характер і суть приношуваної жертви. В усіх релігіях, в усі часи, в усіх народів жертву приносить людина і передбачається подальша відповідь на неї. У християнстві – навпаки, Бог приносить Себе в жертву за людей, приносить буквально – на Хресті. Принісши цю жертву, Господь чекає на відповідь від людини. Саме з Голгофою пов’язане служіння новозавітного священства. Під час головного християнського богослужіння – Літургії – по молитві віруючих разом із священником жертву приносить Сам Христом, приносить Самого Себе. Потім християни з’єднуються зі Спасителем, причащаючись Його Тіла і Крові.

Біблейська книга «Діяння святих апостолів» розповідає про те, як росла і розвивалася Церква у перші тридцять років свого існування, як поступово складалася її триступінчаста ієрархічна структура, яку ми бачимо і до цього дня. Першими, кого благословив Христос на новозавітне священицьке служіння, були Його дванадцять найближчих учнів. По-іншому їх називають апостолами. З грецької мови це слово перекладається,  як «посланець» або «посланець, що виконує особливу місію». Ця місія полягає у трьох речах – священнодійстві, учительстві й управлінні Церквою.

Спочатку апостоли все робили самі – хрестили, проповідували, займалися різними господарськими питаннями, збором і розподілом пожертв і т.д. Але число віруючих швидко збільшувалося. Тому було прийняте рішення, що господарськими і матеріальними питаннями відтепер займатимуться спеціально вибрані представники общини, щоб апостолам вистачало часу на виконання своєї прямої місії – здійснення богослужінь і проповідування Воскресіння Христового. Було обрано сім чоловік, які стали першими дияконами християнської Церкви (від грець. – служитель). Диякон – це перший ієрархічний ступінь священства.

Коли віруючими стали тисячі людей, дванадцять чоловік фізично не могли справлятися ні з проповіддю, ні зі священнодійством. У великим містах апостоли почали висвячувати людей, на яких вони покладати фактично свої функції: священнодійство, учительство й управління. Цих людей назвали єпископами (від грец. –  episcopos – наглядач, охоронець). Єдина відмінність єпископів від перших дванадцяти апостолів полягала у тому що священнодіяти, учити й управляти єпископ міг винятково на території своєї єпархії (від грец. Eparchial – область, володіння).  І цей принцип зберігся до нашого часу.

Незабаром помічники знадобилися в єпископам. Кількість віруючих росла, і єпископи великих міст фізично не могли витримувати навантаження, яке на них лягало. Щодня їм потрібно було здійснювати богослужіння, хрестити або відспівувати – причому одночасно в різних місцях. Тому єпископи стали висвячувати на служіння священників. Вони мали здійснювати ті ж повноваження, що і єпископи, за винятком того, що священники не могли висвячувати охочих у священний сан і виконували своє служіння тільки з благословення єпископа. Диякони, у свою чергу, допомагали у служінні й священникам, і єпископам, проте вони не мали права здійснювати Таїнстві. У Древній Церкві диякони відігравали величезну року, як найближчі помічники та довірені особи єпископів, але поступово у Православній Церкві їх значення звелося тільки до допомоги священникам при богослужінні. Через деякий час склалася традиція, що священниками ставали тільки ті, хто був посвячений спочатку в дияконський сан.

Священників по-іншому називають пастирями. Це слово вказує не на те, що усі інші християни – стадо безсловесних овець. Пастир – це міра відповідальності перед Богом за кожну людину, з якою священник зустрічається у своєму житті. І влада священника завжди межує з цією відповідальністю. Тому саме до духовенства, насамперед, звернені слова Христа: «Кому багато дано, з того багато спитається».

Що таке апостольське преємство?

Однією з чотирьох істотних властивостей Церкви, без якої вона не може існувати, є апостольство. Ця властивість, по суті, означає, що Церква завжди залишається внутрішньо тотожна тій Церкві, якою вона була при апостолах. Проте ця тотожність визначається багатьма дуже важливими зовнішніми і внутрішніми ознаками, однією з яких є апостольське преємство.

Читати також: Апостольське приємство – це духовний зв’язок, котрий веде до Христа

Священство не передається у спадок; священниками не народжуються, а стають. Отримується благодать священства в церковному Таїнстві. Під час цього Таїнства єпископ покладає на голову кандидата свої руки (звідси і назва чину – Висвячування) і читає особливі молитви, стаючи, таким чином, як би «батьком» новопоставленого священника. Якщо проглянути «генеалогічне дерево» висвячувань у глиб минулого, то стане зрозуміло, чому ми говоримо про преємство саме апостольське. Річ у тому, що, дійшовши до початку цього ланцюжка висвячувань, ми виявимо дивовижний факт: кожен рукопокладений священнослужитель має свого «предка». Цим «предком» буде хтось з дванадцяти апостолів Христа.

Апостольське преємство є однією з умов того, що Церква благодатна, що у ній справді здійснюються Таїнства, тобто вона виконує своє призначення – веде людей до спасіння. Проте апостольське спадкоємство не обмежується лише безперервним ланцюжком висвячувань. Потрібна ще одна умова: Церква повинна зберігати те віровчення, яке вона отримала від апостолів (а апостоли від Самого  Христа). Без цього ніякого справжнього апостольського спадкоємства не існує.

Священство і шлюб

У міру розширення Церкви, у міру того, як з’явилися люди, що вважали чернецтво кращим за сімейне життя, складалися різні типи християнського життя. З’явилося розділення духовенства на «біле» і «чорне». Одружених священників умовно називають «білими», а монахів – «чорними». У перші століття існування Церкви все духовенство (навіть єпископи) могло мати сім’ї, але до кінця першого тисячоліття Захід і Схід розійшлися у цьому питанні. На заході був введений обов’язковий целібат, тобто безшлюбність священства. На Сході, навпаки, священники – не монахи перед висвячуванням майбутній священник знімає обручку і кладе її на престол на знак того, що його життя відтепер належить тільки Богові. Саме тому за церковними канонами (правилами) неодружений чоловік, що став священником, не має права одружуватися після прийняття сану. Отже, шлюби священнослужителів для Церкви мають особливе значення.

Справа у тому, що у своєму служінні, у своєму житті священник має бути образом Христа, виявляти євангельський ідеал. У Євангелії ж присутні дві максими християнського життя – дівство Христа ради і сім’я, в які подружжя усе життя залишається вірним одне одному. Розуміючи людські слабкості, Церква робить поблажку для мирян і благословляє у виняткових випадках до трьох шлюбів. Проте від одружених священників вона повною мірою вимагає втілення у житті євангельського ідеалу сім’ї. Наслідуючи євангельський ідеал, Церква не зводить у священний сан одружених вдруге людей, а від священника, який розлучився, вимагає решту життя залишатися безшлюбним.

Як звертатися до священників

Що стосується звернень до священників, то вони бувають офіційними і неофіційними. Неофіційно священників і дияконів називають отцями: «отець Георгій», «отець Миколай» і т.д. Або просто «батюшка». У офіційних випадках диякона називають «Ваше благоговіння», пресвітера – «Ваше Преподобіє», протопресвітера – «Ваше Високопреподобіє». Звертаючись до єпископів, говорять: «Владика» (Владика Георгій, Владика Миколай). У Руській Православній Церкві при офіційному зверненні до єпископа, його називають «Ваше Преосвященство», архієпископа і митрополита – «Ваше Високопреосвященство». До Патріарха завжди звертаються «Ваше Святійшество». Усі ці звернення стосуються не особи, а її служіння.

Духівник – хто це?

Люди, недостатньо знайомі з життям Православної Церкви, від своїх знайомих можуть часто почути слово «духівник». Наприклад, «мій духівник сказав», «мені духівник порадив» і т.д. Нецерковні люди, почувши це, можуть подумати, що в Церкві є ще один особливий ступінь священства. Це не так. Духівник – той самий священник чи єпископ (що буває значно рідше, зважаючи на їх величезне адміністративне навантаження). Єдина особливість духівника полягає у характері стосунків між ним і конкретним прихожанином православного храму.

Наприклад, для сповіді людина може підійти до будь-якого священника у будь-якому храмі. Проте якщо йдеться не лише про здійснення Таїнства Сповіді (прощення гріхів, від імені Бога), але і про отримання поради, про додаткову бесіду, допомогу у вирішенні різних питань і труднощів у житті християнина – прихожанин, природно, прагне знайти такого священника, з яким надалі буде пов’язане його церковне життя. Якщо священник, своєю чергою, вникає і знає усі проблеми цієї людини й допомагає вирішити їх з духовної точки зору, ділиться з ним духовним досвідом життя у Церкві, то він називається духовним отцем або духівником, а прихожанин, відповідно, духовним сином чи духовною дочкою. Саме назва «Духовний отець» пов’язана з тим, що саме він допомагає людині духовно народитися, тобто самій відчути, що таке справжнє духовне життя і як ним жити.

За матеріалами журналу «Фома»

Вас може зацікавити

Чому не можна ігнорувати Петрів піст

Редактор Головний

Потрібно боятися ставлення до Слова Божого як до літературного твору, – архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл

Редактор Головний

“Нехай ця Пасха стане Пасхою покаяння”: подивимось на позбавлення храму, як на епітімію за наші гріхи

Редактор Головний