Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
“Благодарни суще недостойнии раби Твои Господи, о Твоих великих благодеяниих на нас бывших…”
Сьогоднішнє Євангельське читання піднімає важливу й актуальну для кожного із нас тему, яка стосується відновлення взаємовідносин людини з Богом, оскільки наслідок гріхопадіння перших людей, втрата їх єднання з Богом згубно позначилася на природі кожної людини, її свідомості та на її розумінні цілі свого життя.
У сьогоднішньому Євангелії ми чули про те, як Господь Спаситель дарував здоров’я хворим проказою. Проказа була важкою хворобою, часто заразною, нечистою. За законом Мойсея, кожний, хто доторкнеться до хворої людини, сам вважався нечистим та мав пройти обряд очищення.
Прокажені люди не могли бути в суспільстві, в спільноті з іншими людьми. Вони ховалися далеко від поселень, збиралися в певні групи, щоб легше було переносити хворобу. У цих групах вже ніхто не зважав на те, хто ти: чи іудей, чи самарянин, їх об’єднувало одне – проказа. Ця група людей припала до ніг Спасителя з проханням: «Іісусе Наставниче, помилуй нас!» ( Лк. 17.13) Христос повелів їм іти до священника, а дорогою вони побачили, що зцілилися від своєї хвороби. І лише один повернувся, щоб подякувати своєму Спасителю. Господь звертається до нього зі словами: «Чи не десять очистилось? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати хвалу Богові, тільки іноплемінник цей?» (Лк.17,17-18) Христос боляче відчув невдячність решти прокажених. Він був готовий дати їм додаткове, вище благословення. Але лише той, хто повернувся, почув слова Господа: «Встань, іди, віра твоя спасла тебе» ( Лк.17,19).
Цими словами Спаситель нам показує, що подяка наша Богу має бути звичним почуттям людської душі. З числа десяти прокажених, які отримали зцілення, дев’ять виявилися невдячними Богу. Невдячністю є не відчуття душі на природне почуття. У природі навіть тварина по-своєму вміє висловлювати подяку своєму господарю. Лев, якому преподобний Герасим дістав занозу з лапи, служив йому все його життя, а після кончини преподобного не залишив його могилу.
Дуже часто, дорогі брати і сестри, ми з вами уподібнюємося дев’ятьом нещасним прокаженим. Ми нерідко втрачаємо почуття вдячності Богу за його милість. Благодать Господня відходить від нас, коли ми порушуємо євангельський закон любові, коли озлоблюємо своє серце до ближнього. Бог виконує наші прохання, робить все, щоб зблизитись з нами, ввійти у наше подячне серце. Творячи людині милість, Господь чекає з нею зустрічі в сердечному почутті подяки людини, від якої народжується і любов до Свого Господа.
Але і диявол не спить після того, як Господь проявив свою милість до людини. Усіма своїми силами він старається збити людину з дороги подяки Богу, відвернути його від зустрічі з Творцем. Саме ця спокуса сталася з дев’ятьма прокаженими. Десять прокажених просили Спасителя про зцілення, і Він дав їм бажане. Але не всі із них змогли понести нішу цього Божественного дару. Тяжко буває людині не впасти в гріх у стані біди, але ще тяжче для людини не впасти в нього, відчуваючи на собі велике благодіяння Боже. Почуття вдячності має переповнювати нас усвідомленням того, що якими б не були наші біди та хвороби, Господь має на них ліки.
Незабаром ми будемо святкувати Різдво Спасителя світу, Який взяв на себе гріхи всього людства і Своїми стражданнями відкрив нам шлях до вічного щастя, знявши з нас вічне осудження Боже.
Нехай і наша подяка Господу буде такою ж щирою, такою ж по-дитячому простою, якою була подяка зціленного прокаженого. Більше шести тисяч років диявол відточує засоби боротьби з людиною, всіма правдами та неправдами старається виставити людиною винною перед Богом. Лише одного він боїться в людині – смирення, розбавленого любов’ю, та любові, яка розбавлена смиренням. Амінь.
прот. Олександр Кондратюк,
настоятель Свято-Миколаївського храму, м. Ківерці
