Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, – митр. Афанасій Лімассольський

Останнім і найбільш довершеним плодом Духа Святого, вершиною всіх Його плодів, кінцевою метою життя людини в Бога є любов.

Сьогодні всі говорять про любов. Всі захищають любов, вона зараз в моді – як мир у всьому світі. І хоча й те, й інше зримо відсутнє в сучасному житті, але при цьому перетворено в гасла. Тут немає нічого поганого – нехай  вже буде все хоча б так, на словах. Але Любов в євангельському розумінні цього слова, Любов, яку відкривають нам Ісус Христос, апостоли і Церква – це не просто людська емоція.

Коли ми говоримо, що любимо іншу людину, свою половинку, своїх друзів, учнів, або всіх людей, – ця любов є людською емоцією, яка природним чином властива нашому єству. Людина так створена.

Якщо Бог є Любов, як каже нам апостол Іоанн Богослов (1 Ін. 4: 7-8), то людина, створена за образом і подобою Божою, по Благодаті може володіти тим, що Бог має по Природі. Таким чином, можна вважати, що людина є любов по благодаті.

Читати також: Ми не навчали дітей найважливішому, – митрополит Афанасій Лимасольський

Бог є Любов, але любов не є Бог. І тут – величезна різниця між вченням Церкви і різними філософськими й ідеологічними течіями. Для нас Бог – це Особистість, Яка є Любов. А любов не є Бог, не є Особистість.

Сучасний світ постійно обожує любов, перетворюючи її на ідола. Ось чому ми так часто чуємо зараз: «Все, що тобі потрібно – це любов! Люби! Будь улюбленим! Любов – понад усе!». Але при цьому ми абсолютно забуваємо про те, що саме Бог є Любов. Саме Бог – наша мета, тобто те, що ми повинні шукати. Знайшовши Бога, людина знаходить і справжню Любов – через зв’язок із Ним. У Бозі – любов, і радість, і мир, все те, що апостол Павло називає плодами Духа Святого (Гал. 5: 22-23).

Коли в людини є хоча б трохи любові, трохи радості, трохи миру –  в такому випадку, якщо це йде від Бога, вона відчуває повноту свого буття. Їй не здається, що в її житті чогось не вистачає. І незважаючи на те, що нам завжди хочеться більшого, в нас немає відчуття нестатку. Коли в нас діє закон Святого Духа, Його Благодать, то ми починаємо відчувати в собі всі Його плоди, і перш за все – любов.

Але і до цього також слід ставитися розсудливо, не забуваючи про те, що головною метою нашого життя є Бог, і ніщо інше. Тобто мета – не радість, не мир, не любов, не довготерпіння, лагідність, стриманість та інші плоди Духа, а Сам Бог. Все перераховане – це результати нашого зв’язку з Богом, які в той самий час є і передумовами для цього зв’язку. Тобто для досягнення Бога нам необхідно удосконалюватися в любові, стриманості, довготерпінні. Але коли ми осягаємо Бога, то все це з’являється природним чином як наслідок того подвигу, який ми робили в боротьбі з гріхом.

Тобто ми можемо нервувати, гніватися, але при цьому ми не повинні дозволяти гріху – ненависті або легкодухості – поневолити нас. І ми боремося з гріхом, намагаючись не робити й не говорити про те, чого не хочемо і що противно нашій природі. Ця боротьба допомагає нам наблизитися до Бога. Вона – засіб, інструмент, сходинка на шляху до Нього. Але коли людина зустрічається з Богом, то все те, за що раніше йому доводилося боротися, стає для нього природним. Людина перестає нервувати, дратуватися, злитися. Все це йде – одне за іншим. Душевні ресурси починають активізуватися природним чином, і людина, контролюючи цей процес, досягає успіху в духовній боротьбі.

Візьмемо, наприклад, гнів. Це почуття дуже важливо для людини, тому що воно сильне, воно показує силу душі. Тому мати в собі гнів потрібно, але це почуття повинно бути безпристрасним. Не можна направляти гнів на ближнього – адже в такому випадку буде зруйнована любов. Гнів повинен бути спрямований проти власних гріхів, щоб у нас з’явилася можливість утвердитися в чистоті, істині, вірі, зв’язку з Богом.

Гніваючись, не можна забуватися. Потрібно направляти гнів в сторону гріха, пристрастей, а не в бік своїх ближніх.

І духовна людина – це не людина без почуттів, яка ніколи не гнівається, яка не холодна, ані гаряча. Це людина, чиї всі душевні сили – в тому числі і гнів – активні, але вона активізує їх безпристрасним способом.

А любов, можна сказати, – найвеличніша, найпотужніша сила людської душі. Тому з нею також потрібно звертатися обережно, активізуючи цю силу правильним, безпристрасним чином і тим самим освячуючи її.

Якщо ж звертатися з цим почуттям за допомогою пристрастей, то з’являється небезпека перетворення об’єкта любові на ідола. В такому випадку людина повністю віддається тому, що (чи кого) вона любить, адже саме така віддача – ознака любові. І об’єкт любові стає твоїм ідолом. Це може бути чоловік, діти, або якась ідеологія, вчення, розумова праця, суспільне становище, наука, мудрість, багатство, молодість … Все це – будучи вельми відносним саме по собі – може легко перетворитися на ідола.

Раніше ми писали: Найважливіша справа людини. З бесід митрополита Афанасія ( Ніколау)

Якщо ми любимо когось з пристрастю, то рано чи пізно у відносинах з’являються проблеми. Причина – в тому, що ми ще не встигли очиститися від своїх пристрастей, і при зародженні кохання в нас відразу починає говорити тілесне прагнення. Після цього, якщо наш розум не почне контролювати тіло, ми майже напевно зануримося у вирій пристрастей, і нам знадобиться багато зусиль для того, щоб перемогти гріх і знову стати вільними, байдужими по відношенню до об’єкта (чи об’єктів) своєї любові.

Любов – це велика, але й дуже небезпечна сила, тому що вона може підняти людину до Престолу Божого, але може й знищити, якщо поводитися з нею необережно. Тому святі отці й кажуть, що любов – найбільша чеснота, але вище за всі чесноти – розсудливість, тому що вона керує любов’ю, направляючи її в потрібну сторону. Відсутність розсудливості може призвести до величезних проблем, які спочатку не здаються небезпечними, оскільки супроводжуються благими поштовхами, але потім неймовірно ускладнюють життя.

Наведу приклад.

Керуючись любов’ю, ми поспішаємо на допомогу іншій людині, у якої є якась проблема (особистого, професійного, сімейного характеру). Але при відсутності розсудливості ми забуваємо, по-перше, про те, що, не будучи байдужими, легко можемо втратити контроль над собою й припустити помилку в рішенні проблеми, а по-друге, про те, що й інша людина також не позбавлена пристрастей. Тут можна заперечити: «Ну та й що? Зі мною все в порядку, я нічого такого не відчуваю». Так, ти не відчуваєш, але інша людина? Що ти знаєш про його почуття? Хіба ти можеш бачити її внутрішній світ, її бажання і можливості? Думаючи, що любиш її, ти прагнеш вислухати, допомогти їй в її складнощах, розділити з нею її хрест, але потім все змінюється, і змінюється любов.

Прикладом такої безрозсудної любові часто стає сліпа (і тим самим руйнівна) любов батьків до своїх дітей. Така любов не дає батькові можливості бути розсудливим по відношенню до дитини й тим самим ставити перед нею якісь обмеження. Адже створення обмежень при вихованні проходить болісно й для батьків, і для дітей.

Зазвичай дитині не подобається, коли її в чомусь обмежують. Вона маленька, їй хочеться грати, бігати, вона не хоче вчитися, робити те чи інше. І коли її позбавляють чогось, вона протестує, плаче. Обмеження болючі для дитини, поки вона маленька і багато чого не розуміє. В свою чергу, батькам також важко бачити, як їх дитя плаче, і тому вони через любов до дитини самі усувають поставлені обмеження: “Ну добре, не плач, ми купимо тобі те, що ти хочеш! Тільки не плач!”

І який результат?

Дитина починає розуміти, що варто їй заплакати, як мама відразу ж поступається і дозволяє їй робити все, що заманеться. Тобто, навіть якщо перед дитиною спочатку встановлюється заборона, то, коли вона починає плакати, ця заборона тут же знімається.

І все це – від великої батьківської любові. Адже саме любов змушує нас поступатися знову і знову. Ми готові померти за того, кого любимо. Роблячи постійно те, що приємно іншому, ми готові перетворитися в ганчірку, яку можна топтати: «Чого ти хочеш? Скажи – і я зроблю! Я дам тобі все, що забажаєш!»

Любові в принципі властиво таке бажання – цілком віддатися іншій людині, а потім нескінченно продовжувати давати їй все, що вона захоче. Адже після того, як ми віддаємо себе комусь цілком, як можна не дати цій людині всього іншого – наприклад, грошей і тому подібне, – поки існує любов?

Так, таке бажання справді з’являється від любові. Але саме розсудливість здатна розставити тут все на свої місця та встановити необхідні заходи, завдяки яким вогонь любові не буде палити ні тебе, ані кохану людину. Ви не будете на че електроприлади, які виходять з ладу при першій же грозі. Адже якщо давати коханій людині більше, ніж вона може винести, згодом це принесе їй шкоду, зруйнує її. Людина не витримає цього вантажу – вона зламається, подібно електроприладу, і більше не зможе функціонувати.

Ось чому любов – це небезпечний рух людського серця, яким би прекрасним і досконалим він не був. Але вона дійсно є найдосконалішою, найбільш дорогоцінною складовою нашого буття. Саме любов становить наше «я», оскільки ми створені за образом і подобою Божою, а Бог є любов. Бог, люблячи нас, зробив для нас все – Він навіть віддав Себе на смерть, щоб показати, наскільки велика Його любов до людини. Отже, і ми повинні чинити так само. І ми готові принести себе в жертву за тих, кого любимо.

Одна молода жінка, ставши матір’ю, сказала мені:

– Я вперше зрозуміла, що це означає – бути готовим померти за іншу людину, тому що тепер я можу померти за свою дитину. Навіть за чоловіка я, напевно, не змогла б померти. Я люблю його і кажу йому, що кохаю до смерті, але якщо і справді прийде його смертний час, не знаю, чи зможу я  померти замість нього. Може, так, а може, й ні. А за дитину я зможу померти, я готова до цього. У мені з’явилося щось більш сильне, ніж любов до життя.

І це дійсно так. Така природа батьківського інстинкту – і в жінок він розвинений, напевно, навіть більше, ніж у чоловіків. Подібне ми бачимо навіть у тварин. Чи бачили ви коли-небудь в селі курку, яка тільки вивела курчат? Якщо людина наблизиться до них, вона накинеться на неї, як дикий звір. Вона накинеться і на собаку, і на кішку, якщо ті підійдуть до її курчат. Ось що таке батьківський інстинкт.

Таким чином, наша природа, з’єднавшись із любов’ю, допомагає нам подолати самих себе. Але людині тут необхідна ще одна найвеличніша чеснота – розсудливість, – не для обмеження своєї любові, а для її правильного використання. З любов’ю обов’язково потрібно вміти поводитись правильно, тому що якщо людина «пристане» до чогось перш, ніж до Бога, в неї почнуться проблеми. Духовні проблеми. А це небезпечно.

У той же самий час, коли людина починає жити в духовному подвизі й розставляє наново всі пріоритети; коли вона намагається позбутися від усіх минулих «токсинів», щоб в її житті більше не було місця ворожнечі, ненависті, нарікання; коли вона стає лагідною, терплячою, поблажливою, милостивою, – тоді виникає небезпека, що вона може припасти серцем до власного «я».

Позбавляючись від духовних «токсинів», від іржі, яку виділяють гріхи і пороки, людина дійсно стає прекрасною. Але споглядаючи своє нове «я» – красиве, гармонійне, що нагадує класичну італійську музику, в якій немає місця ніякому дисонансу, – ми можемо настільки прив’язатися до свого «я», що починаємо милуватися ним, подібно до того як милуються якимись речами або людьми.

У цьому – різниця між звичайною, світської любов’ю і любов’ю до Бога.

І тут бідні християни часто помиляються, плутаючись у заповідях. Коли я питаю людей про те, яка заповідь найважливіша, вони завжди відповідають: «Возлюби ближнього свого». Так відповідає абсолютна більшість, і в першу чергу – діти. «Ні, не ця», – кажу я їм у відповідь.

А в одному ліцеї школяр так відповів на моє запитання:

– «Плодіться і розмножуйтеся!» Ось моя улюблена заповідь. А ще мені подобається та, в якій говориться, що хворим і подорожуючим можна не постити. Теж хороша заповідь.

Але ж найперша заповідь – це «Люби Господа Бога Твого». Саме заповідь любити Його всім серцем дав нам Бог. А любов до ближнього – вже результат цієї першої заповіді. І все інше – результат. І таку першу заповідь Бог дав нам для того, щоб за її допомогою показати вірний «напрямок» нашої любові, яка повинна бути звернена в першу чергу до Нього.

І все, чим живе людина, в першу чергу повинно йти від її любові до Бога. Навіть шлюб, навіть улюблені чоловік і діти – все те, що зараз зводиться в абсолют і перетворюється в ідола. Але ж все це має лише сприяти нашому  живому зв’язку з Богом. Якщо не сприяє – зв’язок обривається.