-1.1 C
Lutsk
Середа, 19 Січень, 2022
Публікації

Ми не навчали дітей найважливішому, – митрополит Афанасій Лимасольський

Слово про виховання дітей

У Православній Церкві слово «виховання» означає керівництво.  Керівництво людьми не задля втілення якихось конкретних ідей, цінностей чи ідеалів, а приведення людини до любові до Господа нашого Ісуса Христа.

У світському розумінні Церква вчить вірити в Бога, і тільки. Водночас основне завдання Церкви – це навчити людину, як потрібно правильно любити Бога.  Ця любов до Творця залишається у вічності, а віра та надія зникнуть в останній день. Вірити в Бога для людини – це теж саме, що підніматись драбиною, з першої сходинки на другу, з другої на третю і т. д… Але людина не може постійно залишатись на одному рівні, їй дуже важко присвячувати своє життя чомусь такому, у що вона просто не вірить. Утім, якщо ж вона дуже сильно затягнута в ідеологію, то, можливо, що і зможе, як ми часто бачимо це повсякденні, що нас оточує.

Тільки любов до Бога може дати людині абсолютну гармонію та мир в душі..Сенс життя для нас – це знайдення Бога, а Христос є також і вчителем. Бачте, як красиво говорить нам Господь в Євангелії : «Навчіться від Мене…» ( Мф. 11:29). Тобто людина вчиться від самого Христа, вчиться з Його слів, Його заповідей, Його життя, але більш за все з досвіду особистого спілкування з Христом, яке ґрунтується на любові.  І цей досвід завдає людині такі зміни, що вона перемагає любов до всього, що існує у цьому світі.

Браття, недостатньо вчити наших дітей лише євангельським ідеям, кажучи, що Євангеліє і Церква – це те найкраще, що їм можуть дати батьки, недостатньо говорити їм, яка прекрасна любов, свобода, праведність.  Усе це, звичайно, чудово, але головне, чого сьогодні потребує молодь,  – це навчитись любити Бога. Молодь повинна знати, що є  безцінним, що їм може дати Церква, але не може дати світ, – це Христос. У будь-якому суспільстві людина може навчитись поважати та любити інших людей, бути чесною, щирою,  демократичною, свободолюбивою у доброму сенсі цього слова. Не було б потреби Церкві навчити всьому цьому, бо ж у самій природі людини все це закладено від самого початку.

Ми часто спотикаємося на тому, що думаємо ніби церква є якоюсь ідеологічною системою, тож нам досить бути просто добрими людьми, що для нас вистачить виконувати лише свої християнські обов’язки. Ми вважаємо, що достатньо того, аби наші діти були, як кажуть, «у рамках норми», не вчиняли злочинів та аморальних вчинків. Часто доводиться чути розповсюдженні помилкові судження про роль Церкви у суспільстві, однак, тут можна лише посміхнутись, адже це демонструє лише нерозуміння призначення Церкви.

Ось, наприклад, кажуть: «Нехай краще буде він в Церкві, ніж в в’язниці чи де-небудь з однолітками вживатиме наркотики». Виходить, що такі люди думають, що Церква є  протилежністю злочинності та наркоманії! Тут дехто може заперечити,  подібно намуштрованому верблюду, якого ведуть по пустелі не напряму, а в обхід: «Що невже немає коротшої, прямої дороги»? Виходить, що у людини два шляхи:  Церква та наркотики? Виходить той, хто не ходить до храму, обов’язково прийматиме наркотики? Звичайно, ні! Людина може взагалі не бути християнином та бути чесною,  правильним, щирим, добрим чоловіком та батьком, старанним учнем і так далі. Тому ми часто не можемо зрозуміти,  чому наші діти мають зовсім інші відносини з Богом, ніж ми.  І коли в наших дітей з’являється ревність по Бозі, і вони багато часу присвячують Церкві, ми часто говоримо: «Хіба тобі не досить бути просто хорошою людиною чи старанним учнем, займатись своєю справою та приносити користь суспільству? Що тобі ще потрібно?» Ми називаємо їх стремління до Бога надлишком, фанатизмом.

Як ви думаєте, чому ми кажемо в голос такі свої думки? Справа в тому,  що основою нашого духовного життя є не любов до Бога,  а лише зовнішнє виконання наших обов’язків. «Бог не вимагає від тебе багато, виконуй свої обов’ язки, і цього досить». Але любов, браття мої, не має меж. Коли ти любиш Бога, любов до Нього не має меж. Теж саме, коли ти любиш яку-небудь людину, тобі постійно хочеться бути поряд з нею, хочеться пов’язати своє життя з цією людиною. Чи можливо обмежити таку любов якимись рамками, зрозуміти її логікою? Любов – це вогонь, котрий горить у серці людини. Саме вона керує серцем людини, а не її ясний розум. Церква вчить людину любити Бога і направляє її до цієї любові.

Вдалося помітити, що останнім часом у церкву почало ходити багато молоді. Люди старшого покоління, напевно, звернули на це увагу те, що до певного віку майже всі діти ходили до храму, збирались на духовні бесіди, молились Богу. А коли підростали, поступово втрачали інтерес до духовного життя. Я говорю про вік з 14 до 18 років. Згодом приходить час військової повинності, навчання в інституті, але з’ясовується, що праця з катехізації дітей, духовні бесіди та зібрання – все це було марним. Як ви думаєте, чому? У чому наша помилка?

Звичайно, у цьому віці велику роль відіграють людські слабкості, схильності, захоплення спокусами, але «помилка», на мою думку, не в цьому, а у самій Церкві – не в Церкві, як Божественній структурі, а в нас, в людях Церкви. На жаль, для нас не було очевидним те, що наші діти, передусім, потребували того, щоби ми навчили їх любити Бога. Ми вчили їх усьому: і бути милостивими, і любити інших людей, ми дуже старались, аби вони виросли чесними, хорошими людьми…  Та найважливішому ми їх так і не навчили – любові до Христа. Тому що для нас богослів’я стало якоюсь віддаленою ідеологією, якимось людським вимислом. Ми не знаємо абсолютно нічого про те, що таке любов до Бога. З цієї причини ще недавно православні християни не надавали особливого значення посту, всенічним бдінням, сповіді, причастю, читанню житій святих. Їм було достатньо читати інші книги.

Людина, яка покликана до особистого спілкування з Богом, обмежується вузькими рамками. Її увага зосереджена у зовсім іншому напрямку. Тому і не дивно, що у період досягнення повноліття, ми поступово «втрачаємо» своїх дітей. Що казати, звичайно, гріх – сильний, особливо тоді, коли його пізнають на власному досвіді. Дуже часто гріх манить до себе і держить людину у полоні. З іншої сторони, що може утримати людину,щоб вона не відпала від Церкви? Теорія? Ідеї? Але все це лише мертві тіні речей. Ідея не має змоги утримувати людину постійно, яким би ідеологом вона не була.

На щастя, сьогодні ми живемо в абсолютно іншу епоху. Ми бачимо, що знову стаємо на ноги, вернулися до Церковної традиції, до наших витоків, ми, якщо так можна сказати, по-новому відкрили самі себе. Подивіться, сьогодні ми бачимо у церкві молодих людей. Ми бачимо людей, які люблять Бога, людей з абсолютно новими даними. Як і у всіх нас, у нас стаються падіння. У них є свої проблеми, труднощі. Але вони уважно слухають про любов до Бога. Ось саме про це їм потрібно говорити сьогодні. Нехай вони вчаться любити Бога. Коли вони люблять Його, то  відкривають у собі особистий досвід Його дії у відповідь. Вони поступово набувають духовного імунітету, котрий стає противагою гріху. Навіть якщо гріх і поранить таку людину, то присутність любові Божої і знання про неї втішить і підтримає її серце. Вона дізнається, що неможливо спастися власними силами, власними стараннями.

Християнин надіється тільки на Божу милість, на Його безмежну любов, котра проявилася у Його хресних стражданнях за все людство. Якщо ми піднімаємо тему виховання у Церкві сьогодні, то обов’язково повинні говорити про такий містичний досвід та настанови, які приводять людину до любові  до Бога.

Митрополит Афанасій ( Ніколау).  З книги «Бесіди».

 

 

Вас може зацікавити

Таїнство Причастя у питаннях та відповідях

Редактор Головний

свт. Миколай Сербський, настанови людині, що не бачить себе: про пристрасті

Редактор Головний

Три різдвяних історії

Редактор Головний