Піст – це завжди час посиленої молитви. Але не лише особистої молитви про себе самого, а й молитви за всіх людей, як живих, так і померлих.
І, звичайно, немає нічого дивного в тому, що найбільше ми поминаємо саме своїх близьких, це природно.
Наш зв’язок із предками набагато сильніший, ніж нам здається. І ми не завжди це розуміємо і не завжди це цінуємо. Адже для невіруючих зв’язок з батьками, що пішли, обмежується лише пам’яттю: батьків, матерів, бабусь, дідусів ще пам’ятають, а далі – темрява і гнітюча тиша.
Але християни мають унікальний дар від Господа: зв’язок з близькими не переривається зі смертю, навіть якщо ми особисто не те, щоб не пам’ятали, а й зовсім не знали своїх предків.
Ми знаємо, що у Господа всі живі. Знаємо, що душа людська безсмертна і що душі наших покійних близьких також безсмертні.
І хоча ми не можемо спілкуватися безпосередньо, аж до прийдешнього воскресіння всіх людей, однак маємо можливість тримати зв’язок через молитву.
І цей зв’язок дуже великий. Церква вчить, що наша молитва може вплинути навіть на посмертну долю померлих людей. І навпаки, праведники, що пішли з земного буття, моляться перед престолом Божим за своїх близьких.
Тільки уявімо: довга низка наших предків, про яких ми, може, нічого не знаємо, молиться за нас і підтримує на всіх етапах нашого життя. І як важливо не втрачати цей зв’язок! Тому християни і поминають регулярно своїх померлих родичів, тому й встановлені Церквою Батьківські суботи.
Але що ще важливо, то пам’ятати, що ми не самі по собі, але несемо відповідальність за всіх наших предків, які Божою волею привели нас у цей світ. І як ми під час посту частіше відчуваємо свою совість, так само відчуваємо її очима наших пращурів, які дивляться на нас крізь віки. Як важливо не осоромити їхні надії і як важливо передати свічку добрих справ і молитви далі – нашим дітям, онукам та правнукам.
