Насіння бур’яна, кинуте в грунт душі, росте швидше, ніж ростуть тілесні сили людини.
Повчання протоієрея Валентина Амфітеатрова, вихованця Київської духовної семінарії.
«Бо мені краще вмерти, аніж щоб хто знівечив хвалу мою»(1Кор. 9:15) – слова, взяті з апостольського читання. Вони були написані апостолом Павлом до його друзів у Христі, що живуть в Коринфі. Він був змушений написати ці слова, тому що його вороги намагалися затьмарити справжню його честь. Св. Церква завжди, повчаючи нас, як мати повчає своїх дітей, цими словами апостола викриває людей пихатих, псевдочесних, тих хто домогається похвали і слави тутешнього світу; ними ж вона надихає своїх справжніх чад, чесних, лагідних, дуже скромних, але мужніх і сильних, твердих переконань. Таким чином, вислів св. ап. Павла, викорінюючи в одних людях гордість, в інших людях насаджує справжню, людську гідність. «Мені краще вмерти, аніж щоб хто знівечив хвалу мою».
1. З щирим жалем наша мати св. Церква бачить багатьох, що іменують себе християнами, що йдуть по небезпечному шляху марнославства. Багато хто починає цей шлях дуже рано, захоплюються поганими прикладами старших. Марнославство впроваджується іноді самими батьками. Вони сіють в душах своїх дітей не християнські чесноти, але якості, що висувають на перший план тільки вираз особистості їхніх дітей. Насіння бур’ну, кинуте в грунт душі, росте швидше, ніж ростуть тілесні сили людини. Скоро в цьому відношенні дитя переростає батьків, а учень вчителів.
Робота сіяння і розвитку злого насіння відбувається дуже просто. Утовкмачувається бути справним учнем не по любові до науки, а тому, що вченого відрізняють у світі. Утовкмачувається не грубити матері, батьку і старшим не в силу морального почуття подяки, а тому тільки, що за грубість батьки можуть боляче покарати. Утовкмачувається не бути задиристим, придушувати свої думки і почуття не тому, що людина повинна любити подібного собі, але тому, що нестриманістю у правдивому почутті можна нажити собі ворогів, втратити заступництво і таке інше.
Все це росте в душі і дає плід. Дійсно, з такими утовкмачуваннями виходить в суспільне середовище людина по видимості моральна, пристойна. Вона досягає того, що можливо в межах життєвої розсудливості. Вона йде по життєвій дорозі, пристосовуючись до обставин, – де героєм, де ж навпомацки, а де зігнувшись і навіть поповзом. І ось ця людина зустрічається з вченням апостола Павла. Читає в ньому слова: «мені краще вмерти, аніж щоб хто знівечив хвалу мою». Читач докладає до себе ці слова, але вони не йдуть ні до його голови, ні до серця, ні до почуття, а головне, до імені християнина, як він до того розумів це звання.
Совість нагадує йому, що в ньому самому не розцвіло жодної квітки любові християнської. Все, що в ньому було – розрахунок і боротьба тварини за володіння зручним лігвом. Він навчався, тому що його хвалили; він служив, бо це було йому вигідно; він був проводирем з зовні значною суворістю, бо був марнославний. Похвала йому від землі. Земля виростила, земля і взяла до себе, що справила. Небу такий діяч нічого не приділив, хіба тільки одне, що коптив його своїм існуванням. Ангелу-Хранителю своєму він не приділив серцевої близькості, тому що потребував тільки земних покровителів. Може бути дорога цій людині похвала неба, яка так турбувала душу св. апостола Павла? Втім, вона і її б охоче взяла, але вона їй не дасться. Замість похвали вона може почути слово, записане в книгу новозавітного Одкровення Тайновидцем: «А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…» (Об’явл. 3:16).
2. Багато, багато постійно намагаються виконати свої обов’язки, щоб заслужити популярність, яку вони з’єднують з поняттям честі. Деякі навіть ставлять для себе за честь бути одягненими до лиця, вбратися так, щоб здаватися молодше своїх років, говорити мовою сучасної дотепності, проявити себе на кожному кроці потрібними, чуйними, – словом, взяти іменну популярність на чому тільки можна. Але коли вони, обсипані похвалами людської сліпоти, зустрінуться з наведеним вище словом ап. Павла, то їх совість затріпоче.
Сам ап. Павло багато проповідував. Друзі несли йому з вдячних вуст щиру похвалу. Але їх похвал він не сприймав для себе; своєю проповіддю, що викликала захват у слухачів, він не похвали собі шукав, а виконував Священний обов’язок благовістити істину. Він однаково виконував би цей обов’язок, якби його не хвалили, а лаяли. Він знав властивість людської похвали і осуду і говорив тим же своїм друзям у Христі: «бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!» (1Кор. 9:16). І ось він благовіствує істину Христову в язичницькому зібранні і серед одновірців, на воді і на суші, при слугах вбивці Нерона і в присутності христолюбивих чоловіків і дружин, у в’язниці та на свободі.
3. Багато хто, за кожну свою справу, за кожен подвиг чекають нагороди або похвали від людей. Іноді людина простягне руку допомоги бідному, дасть на користь доброї установи соту частину від свого маєтку, хоча б він нажитий був неправедно, а іноді просто передасть бідним, нужденним тільки доручене йому… і вимагає за це похвали, – та ще якої! Публічної, написаної, щоб усі знали про його десницю ласкаву, щоб прославляли його добродушність і стар і млад, щоб пам’ять про нього збереглася в книгах на всі часи. Якби можна було, щоб хвалили його не тільки словесні, але і безсловесні… О, як такі християни далекі від вчення Ісуса Христа і від вчення св. апостола Павла! Апостол Павло всю свою нагороду і похвалу вважав в тому, щоб залишатися без нагород і похвали. «Яка ж нагорода мені? – говорив він коринфським друзям про Христа, – Це необхідний обов’язок мій… я виконую тільки ввірене мені служіння» (1Кор. 9:16-18).
4. Багато хто бажає, щоб помер або, принаймні, був покараний презирством і ганьбою той, хто не бачить в їх діяльності християнської гідності. Якщо послухати їхню думку про самих себе, то завжди вони є у світлі, якого не розуміють люди темряви. Однак їх мова – мова засудженої Ісусом Христом людини, що говорила Богу: «я не такий, як інші, я пощу два рази на тиждень і нікому не повинен, я в борг даю, я жебраком даю» і таке ынше (див. Лк. 18:11, 12). Так вони говорять по своєму марнославному розумінню, ну і нехай говорять. Повчально ж для нас не їх слово, а слово ап. Павла. Ті, що фарисействують, бажають погибелі людині, такій, що принижує їх подвиги, а св. апостол говорить: «Нехай я помру, якщо хто знищить мою похвалу перед Богом; краще мені померти, ніж втратити ласку перед Богом; краще мені померти, ніж втратити мою чуйну совість» (див. 1Кор. 9:15).
5. Багато між нами проживають весь свій вік, не шукаючи ні в собі, ні в інших істинно духовних, людських якостей, що прикрашають християнина як сина Церкви, як послідовника Ісуса Христа. Вони не шукають духовного вдосконалення тому, що вони обросли, подібно камінню, забутому на сирій підлозі, мохом і бур’янами житейського розрахунку і марнославства. Господь наш Ісус Христос, побачивши фарисеїв, старців, книжників і не віруючих ні в що, крім себе, саддукеїв, що оточували Його, одного разу сказав: «Як ви можете вірувати, коли славу один від одного приймаєте, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5:44).
6. Звернемося з кількома словами до справжніх християн, які бажають застосувати до себе слова апостола. Справжня добра справа не вимагає розголосу. Вона пов’язана з повною безкорисливістю, не очікує собі людської похвали, але дорожить почуттям духовного, внутрішнього переконання в необхідності шукати похвалу від Бога. О, якби досягти такої міри досконалості, щоб кожен з нас як наслідувач апостола Павла в житті і діяльності міг сказати про себе: «для мене краще померти, ніж щоб хто знищив похвалу мою». Амінь.
«Небесний дар любові»
