Недільна проповідь на одну з найвідоміших біблійних притч – притчу про блудного сина.
Притча про блудного сина є улюбленим Євангельським місцем для багатьох християн. Як же наше серце бажає бачити в Бозі не суддю і відплатника, не суворого контролера, що підраховує помилки, що карає за гріхи, а люблячого Батька, Який чекає радісної Зустрічі з нами, Того, Хто готовий першим вийти назустріч і обійняти Свого заблудлого сина. Особисто мені хочеться тільки одного – щоб прийшовши до Бога на Суд, я міг би сказати: «Господи, пробач мені за все», і люблячий Батько обійняв би мене і пробачив, без жодних зважувань і підрахунків.
Розумію, що недостойний цього прощення, розумію, що сама думка про це вже є зухвалістю перед Богом, але все ж таки хочеться проговорити свою мрію…
Шлях до можливого здійснення цієї мрії лише один – у придбанні справжнього смирення. Тільки та людина, яка віддала всі свої сили і всю себе для досягнення спасіння, але при цьому побачила, що насправді нічого не досягла, має право сказати Богу: «Господи, вибач, у мене нічого не вийшло». Тоді й Бог, як люблячий Батько, візьме її на Свої руки, обійме та притисне до грудей. І тоді вже не буде жодних запитань. І не потрібні будуть жодні слова.
Але реальність, в якій живе син, що пішов від Бога, дуже сумна. Куди ми йдемо? В яку далеку країну нас ведуть пастухи свиней? Якими мерзенними ріжками живлять наші душі? Чим же ми відрізняємося від іновірців? Вже, мабуть, нічим.
Деякі прихильники ісламу мріють про те, щоб побудувати всесвітній халіфат, вони готові йти до цієї мети, не зважаючи ні на що. Іудеї живуть мрією про розширення Ізраїльської держави до тих розмірів, які були в ній за царя Давида та Соломона, а також про відновлення Єрусалимського храму. Одні православні мріють про еллінський світ, з тугою згадуючи колишню велич Візантії. Інші за допомогою зброї розширюють межі «третього Риму». Хтось чекає на мешіаха, хтось на майтрейю. І, звичайно, вони дочекаються.
Це буде одна і та сама людина. Разом із цим царем прийде і його всесвітнє царство. У нього знайдеться досить яскравих барв, щоб задовольнити будь-які релігійні егоїстичні фантазії. Але Христа та Його благодаті у цьому царстві, звичайно ж, не буде.
Християни почали зводити ідола національної гордині та колективної самості, бо так і не зрозуміли Христа і того, чого навчає нас Євангеліє.
Без священної ненависті до всього, що пов’язує нас із землею, увійти до Царства Божого неможливо. Що рідніше нашому серцю – наші діти та батьки чи пропагандистські гасла? Але навіть від найближчих людей Господь вимагає зречення, якщо ми хочемо бути його учнями. Для того, щоб здобути вічне життя, потрібно залишити всі земні прихильності аж до ненависті до свого власного життя (Лк. 14:26). Це і є досконале смирення.
Чому ж так прилипає до християн вся ця пропаганда, чому так спалахують і надихаються їхні серця? Тому що релігія, що спирається цілком на земне царство, розширює наше его, в ній воно отримує свою підтримку, відсуваючи духовні потреби. Не до дому і рідних, не до храму і монастиря, не до нації й політичних ідей має бути прив’язане наше серце, а лише до єдиного Бога. Наших сил відмовитись від усього земного, в тому числі й самого себе, звичайно ж, не вистачить. Але й Божа благодать приходить тільки тоді, коли всі наші людські зусилля вичерпуються до кінця. Вона завершує наше спасіння. У істинному християнстві стара людина усувається самовідданістю, аж до повного її зникнення, щоб дух знайшов благодатне освячення і перетворення для Царства Небесного.
Подвизатися також требаправильно, щоб не виявитися даремно трудящим (2 Тим. 2:5). Зміцнювати свій егоїзм і думку про себе можна також постами, молитвами, поклонами та прихільністю до своїх духовних здобутків. Такі люди теж можуть змиритися, визнавши свою поразку, коли, дійшовши до межі своїх зусиль, зрозуміють, що зрештою вони як були, так і залишилися порожніми. Але, на жаль, таке рідко буває. Тому що прихильність до своїх здобутків і гордість за них настільки сильні, що смирення стає неможливим.
Доки ми воюємо з людьми, всередині нас не буде миру. Через те, що ми відстоюємо свої егоїстичні принципи, ми не маємо милості Божої. Вона прийде лише тоді, коли ми розтопчемо свою волю, як рване лахміття. Це рубище складається з наших оцінок, думок, страхів, переживань і т.п. Усі вони брехливі.
Мій внутрішній світ може залишатися спокійним, світлим і радісним тільки тоді, коли я все своє життя довірив Богу і не думаю ні про що.
Але такий стан утримати дуже тяжко. Тому що будь-яка новина відразу ж викрадає мою увагу, і я стрімголов скочуюсь у прірву занепокоєння.
Війна, яка гуркоче вже майже біля мого порога – гарний екзаменатор. Все більш-менш добре, коли менше знаєш, але як тільки всередину влітає та чи інша новина, то одразу здіймається мозковий шторм. «А що буде, якщо…», «а що робити, коли…», «а що робити, раптом…». Запитань багато, кожне із них – цвях у серці, а відповіді на них немає.
«Неможливо поринути в дух разом із новинами й телефонами. Дух, який не має земних уподобань, – це голкове вушко нашого спасіння. Коли прихильності разом з розумом йдуть, у дусі залишається любов Христова, її спокій і рясна тиха радість, подібна до повноводної ріки. Нехай світ живе тим, що йому подобається. Що тобі до того? Ти йди за Господом. Живи одним Христом і радуйся тому, що Він перебуває нерозлучно з тобою, просто в серці твоєму» (старець Симон Безкровний).
Тоді я розумію свою нікчемність і малість перед усіма цими гігантськими монстрами страхів. Вони можуть зникнути лише у благодаті Духа Святого. Милість Божа приходить до того, хто залишив розумом все мирське і завдяки цьому здобув внутрішній спокій. Це і є те, що святі отці називають безпристрастю. Умиротворення приходить до того, хто перестав шукати в цьому світі минущі любов і щастя, знаючи точно, що їх немає і бути не може. Коли всі наші опори і підпори, що стоять поза нами, і на які ми так сподіваємося, починають тріщати і ламатися, усередині нас формується внутрішній стрижень довіри Христу, Який є наш «шлях, істина і життя» (Ін. 14:6). Тільки Він може нам дати умиротворення, спокій та надію.
Ні держава і політики, ні ієрархи і церковна громада, ні навіть найближчі та рідні люди не зможуть нам дати цієї впевненості. Єдиний надійний і справжній друг – це Христос. Він завжди з нами, завжди тут, завжди поряд. Він ніколи не зрадить і не обдурить. Якщо ми це зрозуміємо, то кожний, навіть самий похмурий і сірий ранок стане для нас світлим, теплим і радісним. Тому що ми знатимемо напевно – Бог живе в нашому серці. Радість, що сповнює нашу душу, і є Його любов. Якщо ми про неї завжди пам’ятаємо, то в неї і будемо одягатися.
«Зроби собі правилом, щоби твоя сердечна молитва починалася до твоїх ранкових обов’язкових молитов, як тільки ти вранці відкриваєш очі. Як тільки прокинешся, відразу згадай про серце і перебувай у ньому. Відразу згадай про Христа, Який живе всередині тебе, і тримайся Його. Відразу згадай, що ти припинив думати про мир і себе, і тримайся цього наміру. Якщо приготувати себе на це духовне діяння з самого ранку, то весь день пройде в розумній увазі та зосередженні розуму в серці. При повній самовідданності благодать сама введе твій розум у духовне серце. Власними зусиллями це зробити неможливо. Пам’ять Божа – це безцінне благо, це є милість Господа» (старець Симон Безкровний).
