Те, як ми вміємо прощати і наскільки можемо змінюватися, залежить, які ми християни.
Євангеліє про блудного сина, яке читається на недільній літургії за два тижні до початку Великого посту (Лк. 15, 11-32), говорить не тільки про рух людини до Бога, а й Бога до людини. Його сюжет всім нам добре відомий, тому пропоную просто подумати над ним і зробити деякі висновки щодо свого духовного життя.
Якщо з образом блудного сина ми, перш за все, порівнюємо самих себе, тоді виникає питання: на якому етапі його долі ми знаходимося? Якщо на марнотратстві майна з блудницями – то як тоді бути з нашими потугами у покаянні, молитвах, участі у таїнствах? Якщо під час бідності та голоду – то де ж гіркота від «свинячих ріжків» та спроби «насититися» хоча б цим сурогатом, який нам дістається й то нечасто? Якщо на шляху повернення до батька – де сльози покаяння, почуття негідності та туга від втрати багатств через власну дурість? Про бенкет на честь повернення ніхто і не говорить, до нього ще потрібно не тільки дійти, а й заслужити. А може, наше життя відбите не тільки в образі блудного сина, а й незадоволеного старшого брата, що нарікає?
Євангеліє – це не шаблон, не трафарет для «штампування» праведників – це Одкровення Бога, Котрий не збирається порушувати даровану Ним людям свободу. Євангеліє хоч і служить одній меті – спасінню людини, але воно все ж таки багатогранне, точніше, комплексне, універсальне. Тому Добра Звістка зберігає свою актуальність незалежно від епохи і від людей, які до неї звертають свій погляд. Напевно, саме тому у кожному описаному епізоді, у кожній заповіді, у кожному слові ми можемо побачити себе, себе такими, якими є зараз, такими, якими ми були і такими, якими нам належить стати.
Отже, блудний син іде від батька, забравши свою спадщину: «Після декількох днів молодший син, зібравши все, пішов у далеку країну і там розтратив майно своє, живучи блудно» (Лк. 15, 13). Звичайно ж, тут є явна вказівка на гріхопадіння прабатьків і порочне життя наступних поколінь. У людини була свобода, яка тепер «урізана» і підпала під певні обмеження, як мінімум власних нахилів і пороків. Вона має здатність творити, не втрачену повністю, але тепер людина несе і руйнування. Була і можливість прямого спілкування з Богом, а тепер доводиться збирати в купу масу внутрішніх сил, зосередженості, тільки для того, щоб на молитві не розсіювати розум. Розпуста, яка розуміється не тільки в контексті розпусти, живе в кожному з нас, і саме вона применшує Господні дари та гіперболізує пороки. Завдяки розпусті все велике, все прекрасне в людині стає нікчемним, а все огидне роздмухується до неймовірних розмірів, немов у дзеркалі троля з казки «Снігова королева». І тут є місце для кожного з нас. Хіба ми не втрачаємо свободи, даючи волю нашим пристрастям? “Де Дух Господній, там свобода” (2 Кор. 3, 17), – пише апостол Павло. Якщо немає в нас Духа, значить – і свободи немає, а лише її ілюзія, пуста голограма. Хіба ми не несемо руйнування, починаючи від власних душ і душ оточуючих нас людей і закінчуючи природою? Коли думаєш тільки про себе, то масштаби поразки здаються незначними, але якщо окинуть поглядом хоча б тих, хто потрапляє в поле нашого зору, можна просто жахнутися. Ми навіть можемо не знати, які наслідки викликало наше різке слово або жарт, не кажучи вже про великі злочини.
Пам’ятайте, за все доведеться платити і дав би Бог, щоби розплата прийшла ще в цьому житті. Ось і для блудного сина, який не думав про наслідки, настав час пожинати посіяне: «Він почав нуждатися; і пішов, приставши до одного з мешканців тієї країни, а той послав його на поля свої пасти свиней; і він радий був наповнити черево своє ріжками, що їли свині, але ніхто не давав йому» (Лк. 15, 14-16). Досить швидко веселощі змінюються скорботою. Неможливо тільки розтрачувати і пожирати, людина не для цього призначена і всьому є межа.
Якийсь час Господь терпить, нерідко дозволяючи навіть впасти на дно, але потім, мов професійний хірург, починає робити «операцію» без якої на нас чекає смерть. Зверніть увагу, якими словами описаний момент напоумлення блудного сина: «Прийшовши ж у себе» (Лк. 15, 17). Тобто, виходить, що весь попередній час він був у нестямі, по суті, чинив протиприродні речі, ніби не контролюючи власні дії. Буває й так, людині достатньо переступити певну грань, дозволити розпочатися процесу тління у собі, а там уже справа демонської «техніки».
Зміни в житті починаються зі змін розуму. Свобода до кінця ще не втрачена, а тому лишаються сили для змін. Тут важлива перша дію з боку грішника: «Устану, піду до мого батька» (Лк. 15, 18). А що ще може зробити блудний син? При цьому він щиро вважає, що і сином називатися недостойний (Лк. 15, 19). У нас однозначно є гріх, розпуста, але чи є в нас така щирість? Щось мені підказує, що далеко не у всіх. Якщо всі попередні епізоди ми буквально збігалися з блудним сином, то коли йдеться про його зміни, то ми починаємо сильно відставати. Ми ж реально вважаємо себе малим стадом (Лк. 12, 32), народом святим, людьми, взятими в уділ (1 Петр. 2, 9). Вся суть у тому, що такими ми будемо рівно тоді, коли повністю будемо вважати себе негідними цього так, що навіть думати про це не станемо. А поки ми судимо інших, вчимо інших, вважаємо себе правими завжди і скрізь, ми далекі від щирості, що була у блудного сина. Подивіться ж, що відбувається, як тільки людина знаходить її: «І коли він був ще далеко, побачив його батько його і зглянувся; і, побігши, упав йому на шию і цілував його» (Лк. 15, 20). Це ж розуму незбагненно: могутній, всесильний, грізний, справедливий, великий Бог «біжить» назустріч грішникові, що кається, як тільки той сам намагається рухатися до Нього! Він обіймає грішника та цілує його, а потім ще й дає перстень (Лк. 15, 22) – символ Власної влади. Далі – і гарний одяг, і взуття, і бенкет. Як таке взагалі можливе! Мені здається – це просто «вибух мозку», знищення всіх шаблонів, перемога Абсолютної Любові, яку ми можемо бачити лише в Євангелії!
Але до каяття блудного сина нам ще далеко, тому давайте звернемо увагу на незадоволеного старшого брата. Якщо його думки перекласти на нашу розмовну мову, то вони звучали б приблизно так: «Як можна було вибачити цього блудника, він же недостойна людина, де справедливість? Я знаю, як з такими виродками треба чинити. І що, тепер йому все з рук зійде? Нехай ці слова трохи перебільшені, але суть, сподіваюся, ясна. Ми ж реально іноді вважаємо себе шалено правими, а не ближніх, що вписуються в наші шаблони – брудними грішниками. Якщо таке відбувається, ми стоїмо від Бога ще далі, ніж блудний син, навіть у момент розгулу. Він прагне прірви, але зберігає можливість виправлення, тому що в ньому немає гордовитості, а для гордовитого серця шлях до покаяння дуже важкий.
Насправді все досить просто, потрібно лише захотіти цієї простоти. Потрібно просто любити, просто прощати, просто не судити, просто не звертати уваги на пороки оточуючих, просто бути простішим. І тоді на душі справді стане легше, спаде порочний надрив та напруженість. Головне пам’ятати – правда Божа і справедливість людська – речі не лише різні, а іноді й протилежні. Якщо ми хочемо урочистості Абсолютної Любові, то йти треба по протореному блудним сином шляху, до чого і закликає нас Церква у прийдешньому Великому посту.
