Біблійна книга під назвою “Діяння святих апостолів” дає уявлення про те, як росла і розвивалася Церква в перші тридцять років свого існування, як поступово складалася її триступенева ієрархічна структура, яку ми бачимо і по цей день.
Перші, кого благословив Христос на новозавітне священицьке служіння, були Його дванадцять найближчих учнів. По-іншому їх називають апостолами. З грецької мови це слово перекладається як “посланець”, або “посланник, що виконує особливу місію”. Ця місія полягала в трьох речах: священнодійстві, навчанні і управлінні Церквою.
Після зішестя апостоли почали все робили самі – хрестили, проповідували, займалися найрізноманітнішими господарськими питаннями, збором і розподілом пожертвувань і т. д. Але число віруючих швидко збільшувалася. Тому було прийнято рішення, що господарськими та матеріальними питаннями будуть відтепер займатися спеціально обрані представники громади, щоб апостолам вистачало часу на виконання своєї прямої місії – здійснення богослужінь і проповіді Воскреслого Христа. Було обрано сім чоловік, які стали першими дияконами християнської Церкви (від грец. Diaconos – служитель). Диякон – це перша ієрархічна ступінь священства.
Коли рахунок віруючих пішов уже на тисячі, дванадцять чоловік фізично не могли справлятися ні з проповіддю, ні зі священнодійством. У великих містах апостоли почали висвячувати людей, на яких вони покладали фактично свої функції: священнодійства, учительства і управління. Цих людей назвали єпископами (від грец. Episcopos – наглядач, охоронець). Єдина відмінність єпископів від перших дванадцяти апостолів полягало в тому, що влада священнодіяти, вчителювати і управляти єпископ мав виключно на території своєї єпархії (від грец. Eparchia – область, володіння). І цей принцип зберігся до нашого часу.
Незабаром помічники потрібні були і єпископам.
Число віруючих зростало, і єпископи великих міст просто фізично не могли справлятися з навантаженням, яке на них лягало. Кожен день їм треба було здійснювати богослужіння, хрестити або відспівувати – причому одночасно в різних місцях. Тому єпископи стали поставляти на служіння священиків. Вони мали ту ж владу, що і єпископи, з одним винятком – священики не могли возводити людей в священний сан і виконували своє служіння тільки з благословення єпископа.
Так само диякони, в свою чергу, допомагали в служінні і священикам і єпископам, проте вони не мали право здійснювати Таїнства. У Древній Церкві диякони грали величезну роль як найближчі помічники і довірені особи єпископів, але поступово в Православній Церкві їх значення звелося лише до допомоги священикам при богослужінні. Через деякий час склалася традиція, що священиком ставали тільки ті люди, які посвячені спочатку в дияконський сан.
За матеріалами православного журналу “Фома”
