Якби мене попросили позначити головну біду в духовному житті сучасної людини, я, ні хвилини не вагаючись, назвав би безсистемність.
Втім, це біда не тільки духовного, а й життя в цілому. Сучасна людина патологічно нездатна будувати життя на основі систематичності і сталості. У неї все бігом, все на ходу, все ситуативно спонтанно. Це добре помітно в умовно загальноприйнятому ставленні до такого явища, як зміни. Якщо ще кілька десятиліть тому вони сприймалися як щось неминуче, але не дуже-то бажане і благополуччя життя в певному сенсі характеризувалося її розміреністю, то нині зміни – явище не тільки позитивне, але і в деякому роді бажане. Фраза «немає в житті змін» в устах багатьох звучить тепер швидше як скарга.
За логікою речей, воцерковлюючись, сучасна людина повинна перебудовуватися, тим більше що ритм церковного життя гранично систематичний. Молитовне правило щоранку і вечір, два пісних дня в тижні, щонеділі в храмі, щорічно одні і ті ж пости, свята. Здавалося б, самий вітряний і непостійний нехлюй, поживши в такому ритмі рік-другий, мимоволі почне вести розмірений спосіб життя, перетворюючись поступово на врівноважену і грунтовну людину, але, як це часто буває, саме очевидне виявляється неймовірним.
Будь-який священик скаже вам, що гріхи мінливості в духовному житті займають почесне місце абсолютно в кожній сповіді і боротьба за входження в церковний ритм життя навіть у дуже спокійних людей розтягується на довгі роки.
Звернемо хоча б увагу на те, як ми зазвичай проводимо Різдво і Великдень – свята, яким передують багатоденні пости. Чи багатьом вдається не перетворити період Світлого тижня або Святок в дні розслаблення «відпочинку» від посту і, як наслідок, духовного недбальства? Після закінчення чергового такого періоду поговорити про це буде як не можна, до речі.
Постом ми закономірно мобілізуємося. Проявляємо над собою зусилля, беремо під контроль власне «хочу» і змушуємо себе жити дещо більш духовно, ніж зазвичай. Посилено контролюємо думки, слова і наміри, ретельніше готуємося до сповіді. Ми прагнемо зустріти Різдво або Великдень з посильно чистою душею і совістю. Однак все це вимагає від нас чималої напруги, а жити в постійній напрузі людина нездатна. Тому цілком нормально, якщо після закінчення посту наша строгість по відношенню до себе дещо слабшає. І це в порядку речей, адже напруга, природна для посту, не може бути постійною. Однак послабити строгість і розслабитися – різні речі. Але якщо спокуса розслаблення в тій чи іншій мірі загрожує кожному, то варто знати, що їй протиставити.
Перш за все, необхідно навчитися відчувати і цінувати ту особливу духовну радість, до якої ми долучаємося, переживаючи з Церквою Різдво або Воскресіння Христове. Згадаймо слова митрополита Антонія Сурозького про те, що, щорічно народжуючись і воскресаючи в Церкві, Христос повинен народжуватися і воскресати у нас в душі. До цього ми готуємо себе постом, в цьому ми беремо участь, святкуючи. Коли людина чуйна до духовної радості, приймає її як Божий дар і зберігає як велику цінність, вона не дозволить собі розслабитися. Будь-яке розслаблення, душевне чи тілесне, позбавляє душу радості, без якої свято знецінюється, зводиться на рівень буднів.
Крім того, правильно проведений піст – це завжди зміна темпу життя. Ми вчимося жити розмірено і вдумливо. Частіше замислюємося про Бога, уважніше прислухаємося до себе. І ця навичка – це те невеличке, що не вимагає від нас напруги під час посту. Не потрібно поспішати розлучитися з ним, як тільки закінчиться піст. Не слід вбігати в свято, з нетерпінням занурюватися в суєту. Радість свята дивно гармонійно поєднується зі спокоєм постового настрою. Варто його зберегти – і розслаблятися просто не захочеться.
Важливо також, щоб піст не ставав для нас напругою посеред недбальства. Якщо людина проводить більшу частину часу в недбальстві, тільки раз-два на рік напружуючи сили для посту, то весь її піст проходить з одним почуттям: швидше б свято і повернення до звичного розслаблення. Так що наша, так би мовити, буденна аскетика надзвичайно корисна і під час свят – добрий навик регулярної молитви, стриманості і впорядкованості розслабитися понад міру не дасть.
Втім, виробляти такий навик потрібно з міркуванням. Життя непередбачуване і щедре на раптовості. Це безпосередньо позначається на людині. В один день ми сповнені сил, в іншій готові звалитися від втоми. Іноді вільного часу хоч відбавляй, а часом і нормально поїсти ніколи. Годиною сил у нас невпроворот, а буває, що встати з ліжка мало не подвиг. Ясно, що навіть п’ятнадцятихвилинне правило вранці і ввечері, два пісних дні на тиждень, щонедільне відвідування храму і причастя раз на два тижні для життя в сучасних умовах під силу не всім і не завжди. Звідси висновок: християнину варто позначити для себе якусь критичну межу, вийти за яку вона не дозволить собі ні хворим, ні втомленим, ні зайнятим. Наприклад, нехай це буде дві-три молитви з правила, але вони будуть читатися навіть з температурою в 40 градусів, нехай це буде причастя раз на місяць, але це буде дотримуватися навіть при роботі без вихідних. Це знову-таки дисциплінує, а те, що дисциплінує, будь це хоч малопомітна дрібниця, завжди перешкоджає розслабленню.
І останнє. Чи звертали ви увагу на те, що ситуація з добровільним напруженням і подальшим розслабленням трапляється з нами куди частіше, ніж два рази на рік? Приблизно те ж саме відбувається, коли говіємо. Кілька днів ми посилено зберігаєм себе від гріха, більше молимося, постимося. А потім причащаємося і вже до кінця дня повертаємося до звичного життя зі звичними ж гріхами. Здається, якщо ми навчимося після причастя проводити в благоговінні хоча б стільки ж часу, скільки говіємо, не піддаватися спокусі розслаблення в свята нам буде куди простіше.
Протоієрей Володимир Пучков
