30 вересня – день, який дорогий багатьом із нас. Саме цього дня Православна Церква вшановує пам’ять святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії.
Дивовижні сестри і не менш дивовижна мама. Які у них були стосунки? Як Софія змогла так виховати дочок? Адже дівчаткам було всього 12, 10 і 9 років! Зовсім малі діти. Я в цьому віці ще машинками, солдатиками міг грати, а у них вже був досвід особистого спілкування з Богом, причому на свідомому, зрілому рівні. І, природно, все це в них вкладено матір’ю.
* * *
У житії мучениць є епізод, коли імператор Адріан відправляє всю сім’ю до якоїсь язичниці, яка повинна була силою переконання і красномовства змусити їх відректися від Христа. Враховуючи, що це був Рим, що тодішні язичницькі мудреці – це не сьогоднішні екстрасенси-базіки, що у них дійсно було багато знань і досвіду у веденні дискусій, цілком можна припустити, що сестри та їхня мати Софія всій представленій «лавині» аргументів могли протиставити лише свою глибоку і тверду віру. Віра не була чимось зовнішнім чи просто якоюсь довірою, пройшовши через переживання особистої зустрічі з Богом, вона стала вірою-знанням, вірою-переконаністю. Тільки так, напевно, і можна якось пояснити ту мужність і сміливість, що всі четверо проявили перед прийдешніми тяжкими стражданнями. Ось це найбільше вражає в їхньому подвигу.
Коли стійкість у вірі виявляє вчитель, а за ним ідуть його учні, коли відвагу в вірі ми бачимо у якому-небудь, нехай ще й молодому, але воїні – це якось зрозуміліше. Але тут – діти, маленькі дівчатка, в присутності живої матері, поперед неї, зійшли на свою голгофу.
Сьогодні віру часто сприймають як сліпе дотримання якихось правил, установок або як бездумну довіру тому, що неможливо пояснити чи довести те, що суперечить чуттєвому досвіду.
Їм довелося перенести дійсно страшні страждання, ще більш важкими здаються душевні муки Софії, на очах якої стратили її дочок. Але мені, в день їхньої пам’яті, хотілося б продовжити розмову про віру.
Сьогодні віру часто сприймають як сліпе дотримання якихось правил, установок або як бездумну довіру тому, що неможливо пояснити чи довести те, що суперечить чуттєвому досвіду. Але це лише поверхове, зовнішнє сприйняття віри. Думаю, що далеко не кожен з нас зможе дати чітке визначення віри або ж самому собі пояснити, чим є віра конкретно для нього.
Коли настане Друге Пришестя, то існування Бога і необхідність дати відповідь перед Ним за прожите життя стануть очевидністю, перетворяться в знання. Це буде жахливе відкриття для невіруючих, ну а до тих пір віру можна назвати інструментом пізнання Бога.
У житії мучениць є слова, вимовлені дівчатками у відповідь на пропозицію імператора Адріана принести жертву язичницьким богам: «У нас є Бог Небесний, його дітьми ми бажаємо залишитися, а на твоїх богів плюємо й погроз твоїх не боїмося. Ми готові постраждати і навіть померти заради дорогого нам Господа нашого Ісуса Христа». Звідки така відвага? Очевидно, що від віри, за допомогою якої вони змогли пізнати Бога, Він став для них непорушною реальністю, можливо, навіть більш очевидною, ніж навколишній матеріальний світ.
Процес пізнання для нас часто нерозривно пов’язаний з розумовою діяльністю, але пізнання Бога відбувається саме завдяки вірі. «Жива віра відкриває поглядам душі Бога, – пише святитель Ігнатій (Брянчанінов). – Слово Боже з’єднує душу з Богом. Хто побачив таким чином Бога, відчув таким чином Бога, вбачає свою нікчемність, наповнюється невимовним благоговінням до Бога, до всіх справ Його, до всіх Його велінь, до всього вчення Його». Не можна сказати, що розум або розсудливість зовсім пасивні в процесі пізнання Бога, ні, це зовсім не так. Проте їхня роль стає другорядною, можна сказати, наздогінливою.
Бог став для них непорушною реальністю, можливо, навіть більш очевидною, ніж навколишній матеріальний світ.
Нехай кожен згадає свій особистий досвід входження в Церкву: спочатку діє якесь внутрішнє, таємниче переживання зустрічі з Богом, а потім тільки усвідомлення і оцінка того, що сталося. Далі ми вже беремося за вдумливе читання молитов, беремося за книжки і вже з допомогою розумової праці знаходимо якесь підкріплення віри. Саме тому святитель Іоанн Златоуст пише, що без віри взагалі неможливе ніяке пізнання Бога. Ніякі доведення нас у такому випадку не зможуть переконати, що Христос був народжений через Непорочне зачаття, що Він воскрес. А все тому, що твердий, повсякденний і однаковий досвід говорить нам, що зачаття дитини відбувається шляхом злиття чоловічого і жіночого начал, та й люди не воскресають. Перед цим досвідом пасують будь-які докази, крім одного – віри. І тут немає місця для якого-небудь фанатизму чи екзальтації.
Діалог мучениць із імператором свідчить, що на страту вони йшли абсолютно свідомо, чітко розуміючи, що зараз відбудеться і заради чого все це. «Від віри залежить і спілкування в стражданнях, – продовжує святитель Іоанн, – якби ми не увірували, то й не страждали б; якби не вірували, що, постраждавши з Христом, ми будемо й царювати з Ним, то не терпіли б страждань».
Придбавши віру, ми починаємо сприймати інше, крім чуттєво-матеріального, вимірювання навколишнього нас світу. Ми ніколи не бачили вічного життя і Царства Небесного, але ми знаємо, що вони існують, ми ніколи не бачили, як воскресають мертві, але знаємо, що в майбутньому це неодмінно станеться, в Євхаристії наші почуття сприймають лише хліб і вино, але ми знаємо, що це справжні Тіло і Кров Христові.
З віри почалося наше входження в Церкву, вірою повинен тривати і подальший рух.
«У цих та інших таємницях Божих розум повинен послідувати вірі, а не віра розуму, – стверджує святитель Тихон Задонський, – тобто пізнання їх не від розуму залежить, але від віри, і не тому ми віруємо, що пізнаємо, але тому пізнаємо, що віруємо. Отже, пізнання їх не є плід нашого розуму, але плід віри, яка затверджується на твердій основі Святого Божого слова та істини і всемогутності Бога».
Зачіпаючи тему віри, варто сказати ще ось про що: хоча таємниче переживання зустрічі з Богом і народжує віру, а вже потім «підтягується» розум, але часто буває так, що на цьому все і стопориться. Ми можемо ще прочитати нескінченну кількість книг, але віри від цього не додасться ні на йоту. Так, вона дійсно десь зміцниться, але на цьому зміцненні і «зацементується».
«І вірував, і хрестився, а нічого не вийшло з нього», – ніби докоряючи і стимулюючи нас до дій, говорить святитель Феофан Затворник. Так воно й вийде, якщо лад нашої віри буде порушений або акцентований на другорядних речах. З віри почалося наше входження в Церкву, вірою повинен тривати і подальший рух. Пізнання Бога – це процес, що йде в нескінченність, а тому, – продовжує святитель Феофан: «Треба розум оголити і, як чисту дошку, представити вірі, щоб вона вигаптувала себе на ньому як є, без усякої домішки сторонніх висловів і положень».
«Я з радістю піду до коханого мого Господа Спасителя»
У моменти особливих натхнень Господь дійсно торкається нашого серця, але потім настають повсякденні турботи, з усією їхньою купою гріхів і пристрасності, і благодать поступово покидає нас. Ми можемо відчувати спустошення або просто опускання у вже доволі звичне «болото», але саме віра, та, яка одного разу вже увійшла в нашу душу, вразила розум, повинна штовхати до чергового пошуку Бога і наживання Його благодаті.
«Я з радістю піду до коханого мого Господа Спасителя», – відповіла мучителю Віра – старша з сестер. Це прояв дивовижної духовної досвідченості дванадцятирічної дівчинки, готової зробити черговий, останній і найважливіший у своєму житті стрибок віри. Стрибок, що веде до нагороди.
Дай Бог нам всім тієї відваги в служінні Богові, яку проявили святі мучениці завдяки своїй неймовірній вірі.
