Я не пам’ятаю дня, у який не відчував би божественної втіхи. Перерви іноді бувають, і тоді я почуваю себе погано. Таким чином, я спроможний зрозуміти, наскільки погано живе більшість людей. Вони відійшли від Бога і тому позбавлені божественної втіхи. Чим далі людина відходить від Бога, тим їй важче. А якщо мати Бога, тоді можна не мати нічого більше – і нічого більше не хотіти. Вся справа в цьому. Якщо ж у людини є все, але нема Бога, то вона відчуває внутрішні муки. Тому, наскільки можливо, нам необхідно нприблизитися до Бога. Тільки біля Бога людина знаходить радість – справжню, радість – вічну. Живучи далеко від Солодкого Ісуса, ми п’ємо гірку чашу. Коли прадавня людина стає людиною – сином царським, вона живиться божественною насолодою, небесною насолодою і переживає райську втіху, вже в цьому житті час від часу відчуває райську радість. Від меншої райської втіхи людина щодня переходить до більшої і т. д. Вона запитує: «Невже в раю є щось вище за те, що я переживаю зараз?» Вона переживає такий стан, що не може займатися ніякою справою. Від цієї божественної теплоти і насолоди її ноги гнуться в колінах, немов свічі. Її серце захлинається, тріпоче з радості, хоче прорвати тонку перегородку грудної клітки і полетіти – тому що земля і все земне здаються серцю нічого не вартими дрібницями.
Спочатку людина перебувала в спілкуванні з Богом. Однак потім вона відійшла від Бога і стала почувати себе так, ніби спочатку вона жила у замку, а потім, назавжди опинившись за воротами замку, дивилася на нього здалека і плакала. Як страждає дитина, перебуваючи далеко від матері, так страждає, мучиться людина, яка віддалилася від Бога. Відходячи від Бога, людина переживає пекельну муку. Дияволу вдалося відвести людину від Бога так далеко, що люди почали поклонятися ідолам і приносити в жертву їм своїх дітей. Як же ж це страшно! І ось бо біси: звідки вони їх тільки відкопують, стількох «богів»? «Бог Хамос!.. Тільки ім’я почуєш – і вже вистачає! Однак більше за всіх мучиться сам диявол – адже він відійшов від Бога, від любові найдальше. Але якщо відходить любов, то починається пекельна мука. Що протилежне любові? Злість. А злість і страждання – це одне й те ж саме.
Той, хто відійшов від Бога, зазнає бісівського впливу, тоді як той, хто живе з Богом, отримує Божу Благодать. Благодать Божа додається тому, хто її має. А якщо людина має небагато Благодаті, але поводиться з нею без належного благоговіння, то в неї відніметься і те мале, що в неї є. Сучасним людям не вистачає Благодаті Божої, тому що, скоюючи гріх, вони відкидають від себе і ті крихти Благодаті, що мають. А коли відходить божественна Благодать, в людину люто входять всі біси.
Відповідно до того, наскільки люди відійшли від Бога, вони відчувають прикрість в цьому житті. У іншому житті вони будуть переживати вічний смуток. Наскільки людина живе згідно з волею Божою, настільки – ще в цьому житті – вона, до деякої міри, отримує частину райської насолоди. Або вже в цьому житті ми будемо переживати райську втіху і підемо в рай, або ж ми будемо певною мірою переживати пекельну муку і – збережи нас від цього, Боже, – потрапимо в пекло. Рай це те ж саме, що добро, пекельна мука – те ж саме, що зло. Творячи добро, людина відчуває радість. Скоюючи гріх – страждає. Чим більше добра творить людина, тим більше вона тішиться, чим більше робить зла, тим сильніше страждає її душа. Чи відчуває радість злодій? Яка там радість – адже її відчуває той, хто робить добрі справи. Тут, якщо навіть знайдеш щось на дорозі і піднімеш, сказавши собі, що ця річ – твоя, відразу втратиш спокій. Той, хто знайшов, не знає, хто втратив цю річ, він нікого не скривдив і не пограбував, однак спокою все одно позбавляється. А що ж говорити про злодія! Навіть коли людина просто щось приймає від іншої – вона не відчуває тієї радості, яку відчуває, коли сама щось дає. А яка там радість, якщо красти і кривдити самому! Тому подивіться на тих, хто кривдить і обдурює інших: які в них страшні обличчя, як потворно вони виглядають!
