5.2 C
Lutsk
Вівторок, 25 Лютий, 2020
Основи православ'я Публікації

«Шукайте Христа у Церкві, тільки Його шукайте!»

Церква завжди була і завжди залишається у цьому світі, за словами Спасителя, “малим стадом”. І як би не хотілося нам іншого, сьогодні – той період у нашій історії, коли стадо овець Христових і особливо є малим, і особливо розгублене: ми не відійшли до кінця від потрясінь ХХ століття та виявилися не готовими до нових випробувань – тієї сумбурності, неясності, протиріччя, двозначності, якими наповнене життя суспільства та життя Церкви у наші дні. “Симоне, Симоне, це сатана просив, щоб сіяти вас, як пшеницю” (Лк. 22: 31) – ми бачимо, як відбувається це день за днем: ми роз’єднанні, розсіяні, і ми постійно … несемо втрати.

Яким є звичайний, стандартний, я б сказав, вердикт церковної спільноти про того, хто відмовився від служіння у священному сані, залишив чернецтво чи людину, яка залишила Церкву? Якщо сформулювати коротко, то приблизно так: “Сам у всьому винуватий”. Це якщо м’яко. Але часто формулювання звучить куди жорсткіше та лаконічніше: “Зрадник!” І складно посперечатися: піти від Церкви, порушення обітниць, забуття принесеної перед висвячення присяги – гірка, трагічна помилка. А у своїх помилках ми завжди прямо чи опосередковано винні самі.

Апостол Павло повчає не давати приводу тим, хто його шукає (див.: 2 Кор. 11: 12). Він же говорить, що ні за що не буде робити того, що спокушає його брата, щоб не погубити його (див.: 1 Кор. 8:13). І варто, здається, серйозно задуматися: які ж приводи ми, люди Церкви, даємо для того, щоб хтось пішов з неї? Чим спокушаємо тих, хто, можливо, нетвердий у вірі, але все ж вірує?

варто серйозно замислитися: які приводи ми, люди церкви, даємо для того, щоб хтось пішов з неї?

Безумовно, були, є і будуть люди, які йдуть тільки тому, що спотикнулися через своє власне “я”. Є і ті, хто, за приказкою, “шукав не Іісуса, а хліба кусок” і, переконавшись, що “кусок” не великий та не розкішний, відправився на такі ж пошуки ще кудись. І ті, хто спочатку легко відгукнулися на поклик Христа, потім таке же легко зацікавилися та захопилися чимось і ще. І ті, хто, зрозумівши, на скільки рішуче та безповоротно треба змінюватися, проходячи шлях від старої людини до людини нової, зрозуміли, що цей шлях – не їхній.

Але таке же само є й інші люди – які пішли від того, що вони розчарувалися. Розчарувалися не у собі, не у своїх справах, не в християнстві навіть як такому, а в тому, що вони побачили у Церкві. Знову ж таки – не у Таїнствах церковних, не в її святих, не у її історії, а у її людській складовій, яка присутня сьогодні. Можна і їм сказати вслід: “Ідіть-ідіть, скатертиною дорога! Усе з вами ясно, все про вас сказав майже 2000 років тому апостол: “Вони пішли від нас, тому що вони не були наші” (1 Ін. 2:19)”. Можна… Але раптом усе по-іншому? Раптом вони пішли з іншої причини – а саме тому, що ми не є тими, ким повинні бути? Мені здається, що більше всього нас повинно хвилювати саме це питання.

“Я шкодую, возлюблені браття, раджу та переконую, щоб ніхто з братів, якщо можна, не гинув”, – говорив у своїй книзі “Про єдність Церкви” священномученик Кипріан Карфагенський.

І цього, найперше, повинні прагнути ми, до цього повинні усім серцем стремитися, а не до того, щоб, наклеївши на втрачених для Церкви братів та сестер наших той чи інших ярлик, у кращому випадку забути їх, а в гіршому – перетворити на мішень для критики, викриття та, зрештою, осудження.

Треба бути чесними  з самими собою, з зовнішніми, які судять нас (нехай нерідко та пристрасно) людьми, а найголовніше – з Богом: ми дуже слабкі християни, ми дуже часто будуємо своє життя у Церкві таким чином, що у нас до крайності складно впізнати учнів Христових, ми не схожі та світ, який світить усім (див.: Лк. 11: 33) та на сіль землі (див.: Мф. 5 : 13) – що би ми самі про себе не думали і що би ми самі про себе не говорили. Були би схожі, люди бачили б це у нас і засвідчували би про це, як ставалося це раніше, коли навіть гонителі буде вимушені признавати особливість, не схожість із життям звичайного життя християн. І хтось би нас за це ненавидів, хтось би гнав, а хтось – любив, але саме за це.

Чесність та нерозривно пов’язаний з нею покаянний плач, щире бажання подолати свою слабкість та паки покаянний плач, коли це ніяк не вдається, то це не тільки надія нашого власного спасіння. Це ще і запорука того, що люди, які приходить у Церкву сьогодні, повіряють все-таки нам, що у ній все по-справжньому, серйозно, що немає у ній ніякого обману та лукавства, а є лише неміч людська, що звершується незважаючи на неї та навіть всупереч неї сила Божа.

Про це боляче не тільки говорити, а й думати водночас. Але не говорити, мені здається, не можна. Оскільки втрат – повторюся – занадто багато і буде ще більше, якщо не змінимося ми і не зміниться міра нашої чесності та нашої відкритості, якщо на кожен докір, у тому числі і цілком виправданий та заслужений, ми будемо відповідати гіршим чином: самовиправданням, що суперечить реальності та здоровому сенсу, начисто забуваючи про те, як часто ми просимо Господа за богослужінням, повторюючи молитву Псалмоспівця: “Не уклони сердце мое в словеса лукавствия, непщевати вины о гресех (Пс. 140: 4).

У чудового церковного письменника, сповідника та подвижника минулого століття Сергія Йосиповича Фуделя є такі слова – золоті, безцінні, гіркі та разом з тим такі, що мають у собі ключ до вирішення невирішуваного:

“Церква свята і Христова одна! Але поряд з нею і під її іменем в історії існує її темний двійник”.

І ще:

“Поряд з ніколи не вмираючим життям Христової Церкви, у церковній огорожі завжди жило зло, і на це треба мати відкриті очі, треба завжди знати, що “рука того, хто зраджує Мене, зі Мною на трапезі”. Іоанн Златоуст не боявся усвідомлювати та говорити про духовну хворобу своєї місцевої Церкви. Іоанн Кронштадтський говорив: “Не пізнавши духу, що вбиває, не впізнаєш і Духу Животорящого. Тільки з причини прямих протилежностей Добра та Зла, життя і смерті, ми пізнаємо ясно і ту, й іншу”. А для Церкви тепер такий час, коли особливо важливо, щоб зір християн був ясним, щоб вони могли “пізнати і ту, й іншу”.

І сьогодні для Церкви – “такий час”: зараз ще важливіше, аніж у часи Фуделя, “ясний зір християн”, який здійснює пізнання “тієї й іншої”, тобто життя та смерті, можливим. Важливіше тому, що наш час характерно розмиває межі між добром та злом, стирає межі між праведністю та пороком; немає явних, очевидних відступників, але немає і явних, очевидних праведників, все сіро та смутно. І у цій сірій млі люди дуже часто збивають з толку, дезорієнтовані. І хтось, бачачи в церковній огорожі те, чого у ній ніяк не повинно бути, поступово звикне до подібної “повинності”, змиряється з нею та зрештою сам стає її частиною, її елементом. І знаходить цьому непохитне виправдання: “А що робити, якщо Церква нині така?” А хтось, навпаки, лише заглянувши у цю саму огорожу або навіть ненадовго опинившись у ній, жахається та прагне піти геть, пояснюючи це буквально тими ж словами, але роблячи протилежні висновки: “А що робити, якщо Церква нині така?…”

Фудель був щиро переконаний: людині, яка приходить у Церква, необхідне свого року щеплення.

“Деякі молоді люди з тих, хто нещодавно прийшов до Церкви, – писав він, – бездумно та довірливо приймають усе, що у ній є, а потім, отримавши удар від церковного двійника, засмучуються смертельно, навіть до повернення у безбожність”.

Я би лише уточнив: сьогодні подібне трапляється не тільки з молодими, але і з людьми різного віку. Нічого ми не переносимо так важко, як розчарування, особливо ж – розчарування у тому, що важливіше всього, а повинно бути – і чистішим, і досконалішим всього.

Людина, яка звернулася до Бога свідомо, з повним розумінням того, що лише у Ньому – життя, як правило, приходить у Церкву шляхом непростим. На цьому шляху – і біль, і скорботи, і вистраждане розуміння того, у який глухий кут веде світ кожного, хто забуває про небо і думає лише про землю. І природно, що спочатку людина відчуває цю дивовижну радість, повноту буття, яка відрилася їй у Церкві, переживає її особливо гостро. І саму Церкву сприймає як хранительку істини, як осередок святості. Закономірно, що і до людей Церкви, архіпастирів та пастирів, церковнослужителів та працівників храмів та чисельних церковних структур вона ставиться так само – як до “істот іншого порядку”, що не дивно: адже всі ці люди зробили цей достойний захоплення вибір: пов’язали своє життя зі служінням Богу та Церкві.

Але проходить певний час – інколи значний його проміжок, інколи зовсім короткий, – і людина неминуче стикається з тим, що життя Церкви є далеким від ідеалу, який вона собі уявляла. Багато у чому воно схоже з тим, з чим вона стикається щодня за її межами, а в чомусь, можна сказати, що воно є і гіршим: “у мирі” до людської неправди, жорстокості, корисливості ми всі звикли, це сприймається як певна норма, а в Церкві… У Церкві ж нічого подібного бути не повинно! І яким же розчарування стає освідомлення факту: не повинно, а є.

І якщо до цього все у Церкві уявлялося прекрасним, наповненим світлом, у тому числі і людська її складова, то тому, хто переживе розчарування, навпаки: все здається “не таким”, у всьому він бачить недоліки, неправильності, пороки. Спочатку він про кожну людину в Церкві думав добре, тому що вона – її частина, а тепер про Церкву він думає погано, зіткнувшись з тим, що дехто або навіть багато з цих частин нехороші. Думає настільки погано, що і по-справжньому хорошого у людях уже не бачить. Не бачить того, як хтось день від дня змінюється, стає кращим, маючи єдину ціль – бути таким, яким хоче його бачити Господь. Тому що це в Церкві, з милості Божої, відбувається і сьогодні, і буде відбуватися до кінця віків.

Буває так: бачили ми подібну втрату здатності бачити у Церкві світло в людях, у тому чисті і в тих, кого прийнято називати “церковними”, помічали щось подібне у самих собі? Так, звичайно, так.

Люди по-різному справляються з розчаруваннями. Хтось, зрештою, і правда йде та перетворюється з часом в “ідеологічного противника”. Хтось залишається, але стає жорстоким серцем, поповнює ту частину церковної спільноти, яку нерідко називають її “п’ятою колоною”. А хтось переживає охолодження, надламується та вже не живе, а тільки існує в Церкві, вже не відчуваючи ані радості, ані повноти буття від перебування в ній.

Але не було би нічого цього, якби ж від самого початку не зачарувалася людина тим, чим зачаровуватися не варто, якщо би не помилявся щодо гіркої правди, якщо би був “щеплений” тим “щепленням”, про необхідність якої говорить Фудель, якщо би вже при входженні людини у простір церковного життя хтось розумний з любов’ю та обережність пояснив би їй, що таке Церква насправді. Пояснив би, як неміч людської складової може не перешкоджати Церкві залишатися святою; як несправедливість у ній людей щодо одне одного не скасовує справедливості Божественної; як нечистота наша не робить нечистою її. Та головне – як спастися у ній тому, коли навколо тебе занадто мало людей, які серйозно думають про спасіння; як пам’ятати про те, що у ній – Христос і ти перебуваєш з Ним, залишаєшся у ній, незважаючи ні на що та слухаєш Його вічне слово і навчається життю – у Нього та з Ним.

Усе Священне Писання Нового Завіту – Євангеліє, Діяння та Послання апостольські, Апокаліпсис – не обіцяє нам “безхмарного” церковного життя, не говорить про те, що люди у Церкві будуть поголовно праведниками, достойними наслідування, – воно свідчить про зворотнє. Власне, і Апокаліпсис, як завершення земної історії, і є наслідком, передусім, цього зворотнього – апостасії саме у церковному середовищі. А оскільки так, то якби парадоксально це не звучало, ми не повинні занадто сумувати, коли бачимо у Церкві, повторюсь, те, чому у ній не місце. Головне – яке місце займаємо у ній ми самі, чи вистачить у нас віри, мужності, вірності для того, щоб нам вдавалося залишатися тими, ким повинні бути ми, – тобто учнями Христовим, для яких Христос “шлях, істина та життя” (Ін. 14: 6) і немає інших – шляху, істини та життя.

“Шукайте Христа у Церкві, – звучить дуже актуальний, безмірно важливий для нас заповіт Фуделя, – тільки Його шукайте, тому що Церква і є тільки Тіло Христове у Своєму людстві, тільки Тіло Його, і тоді вам буде дане мудре серце для розпізнання добра та зла у церковній огорожі, щоб бачити, що Світло Церкви у пітьмі світить і пітьма не огорнула його”.

Ігумен Нектарій (Морозов) для Православіе. Ru

Переклад з рос. Любові Максимчук 

Вас може зацікавити

Своїм гріхом ми даємо дияволу владу над собою,- прп. Паїсій Святогорець

Редактор Головний

Чому такими важливими є євхаристичні поминання живих та померлих православних християн

Редактор Головний

Що робити, коли тебе хвалять?

Редактор Головний