У тому, що молитва материнська з дна моря дістати може, православних християн переконувати не треба. Цьому прикладів так багато, що кожен, напевно, сам знає подібний випадок. Шкода, немає такої приказки про молитви батьків. Не в останню чергу, напевно, тому, що батьки рідше моляться, та й взагалі, віруючих серед чоловіків менше, аніж серед жінок. Знаю любителів посперечатися з цим переконанням, але не з воцерковлених, а з тих, хто самі в храм не ходять.
Є у мене знайомий керівник високого рівня. Родом, як і я, зі звичайного села, він всього у житті досягнув не завдяки зв’язкам чи кумівству, а своїм розумом, своєю працею. Стосунки у нас дуже гарні, але сказати, що ми – друзі, було би фамільярністю з мого боку. Він набагато старший, мудріший, займає високу посаду. Це – людина, яку я безмежно поважаю та до якої ставлюся з пієтетом, як до керівника, вчителя, наставника.
Знав я його не формальним, а щирим комуністом
Познайомилися ми у ту пору, коли я, ще молодий бравий хлопець, який нещодавно відслужив в армії, працював у районній газеті. А він вже тоді був відомим усім директором одного з кращих господарств області, а може і Росії. Знав я його не тільки сильним господарем, харизматичним лідером, але і людиною принциповою, не формальним, а щирим комуністом. Природно – який не вірував у Бога, але не безбожником, що воює, а просто індиферентним до питань Церкви, віри та релігії.
Пізніше, коли пішов із журналістики, мені пощастило працювати 4 роки під його керівництвом у СПК. Він до того часу сильно змінився. Та ні, жорсткий характер, потужний інтелект, стальна воля, здатність миттєво приймати рішення, різкість у словах та вчинках – усе залишилося при ньому. Тільки став колишній атеїст уже віруючим, будував церкву у своєму селі. Пізнання його у богослів’ї не можна назвати великими, напевно, але вірує він серйозно та ґрунтовно. У засуху, пам’ятаю, шеф їхав до батюшки з проханням відслужити молебень для дощу. У джерела з бабульками разом стояв зі свічкою в руках. І те, що над територією СПК збиралися та моросили невідомо звідки припливші хмари, а хліба сусідів навколо вигоряли від спеки – для нього було не чудом якимось, а явищем цілком зрозумілим. Якщо ж дощі починали заливати – молебень служили вже для того, щоб прояснилося небо. З тим же позитивним результатом, до речі, – сам свідок.
Не така людина мій колишній начальник, щоб ділитися чимось особистим
Під час роботи нам особливо розмовляти душевно було ніколи, та й не така людина мій колишній начальник, щоб щедро ділитися чимось особистим. Але одного разу була справа. Їздили ми з ним районом у якихось справах. Шеф сам сидів за кермом, я – на сусідньому сидінні. Розговорилися. Пам’ятаю його розповідь:
– Знаєш, Валер, деякі мої знайомі, однопартійці колишні, вважають, що я в Бога не вірю, просто прикидаюся. Говорять, перелаштувався, пристосуванець. Раніше було вигідно у КПСС входити – от він і входив, а зараз модно зі свічкою стояти – от і старається. А це ж дурість просто людська. Та байдуже всім, вірю я – не вірю, молюсь – не молюсь. І кому мені що показувати, доказувати, і для чого?
Я і в партію вступав не заради галочки, не заради кар’єри, а через переконання. Реально, вірив у марксизм-ленінізм, перемогу комунізму у всьому світі та світле завтра людства. І працював кругом на совість, без патетики всякої говорю – щоб це щасливе майбутнє якомога швидше настало.
Одного разу захворіла у мене донька. Простуда – і простуда. У лікарню не звернулися, лікували народними засобами. А на третій день вночі у неї температура скочила під сорок. Давали жаропонижуюче, обтирали горілкою. Без толку. Побігли за педіатром. Він поряд живе – прийшов, укол зробив. Чекаємо. Температуру міряє лікар. Жар 39,8. Ще раз поміряли – 40. Другий укол зробили. Півгодини проходить – не діє. Температура повзе далі. 40,5. Донька без свідомості уже. 41! Дивлюсь на неї і розумію, що вона помирає, а я нічим не можу їй допомогти.
Вибіг у сусідню кімнату, до вікна підійшов, лобом у скло вперся, на вулицю дивлюсь – і нічого не бачу. Одна думка в голові: “Що ж робити? Що ж робити?” Я завжди звик сам проблеми вирішувати, переконаний був, що все у житті в моїх руках. А тут виявилося, що ось, у найголовнішому від мене нічого не залежить. І зрозумів, що всі мої переконання, ідеали, яким служив, заради яких, здавалося, жив та працював, – зараз нічого не вартують. Ось помре донька – і хоч завтра комунізм переможе у всьому світі, хоч наступить щастя на землі, для мене це вже не буде мати ніякого значення. Якщо б відвіз відразу її в лікарню – все могло би бути по-іншому. А зараз уже ніхто і ніщо нічого не змінить. І раптом я подумав: тільки Бог, якщо Він існує, може все. І заволав до Нього у думках, зі всією силою відчаю: “Господи! Якщо Ти є – врятуй донечку мою!!!”
Через п’ять хвилин до мене в кімнату зайшов лікар: “Ну, ніби спадає температура…”. Температура не просто спала – а опустилась до 36,6 і більше не піднімалась. Зранку вже донька дивилась мультики, їла з апетитом. І не кашлянула ні разу. Як ніби і не хворіла.
Не буду обманювати, що з цього моменту кардинально змінився, виправився, став іншою людиною. Але зрозумів, що Бог є, а оскільки Він є – не можна жити так, як ніби Його нема. Якщо ти хрещений у Православ’ї – живи, як християнин. Ходи в храм, коли маєш змогу. Сповідайся, причащайся. І коли ти віруючий, – значить, тобі деякі речі робити не можна, деякі вчинки робити не можна, деякі слова говорити не можна. Не завжди виходить стримуватися, але стараюсь. А якщо зриваюсь – спохвачуюсь і прошу Його: “Господи, прости!”
Переклад з рос. Любові Максимчук
