Село Раків Ліс, що у Камінь-Каширському районі, – це одна з небагатьох парафії Волинської єпархії Української Православної Церкви, де свого часу перехід у «ПЦУ» відбувся з ініціативи та за активного сприяння настоятеля. Щоправда перехід, як і у більшості громад єпархії, не був таким добровільним, як про це показали місцеві та загальнонаціональні телеканали чи написали друговані видання. Відео так званого добровільного переходу, а за фактом – штурмування та захоплення храму, свого часу облетіло увесь інтернет. Тоді постраждало чимало вірних, які залишилися у канонічній Церкві. Та найгірше – усе це відбувалося, повторимося, з ініціативи тодішнього настоятеля парафії – людини, яка більше 25 років молилася разом з вірянами, розповідала їм про Бога та вела нібито до Бога. Мешканці села переконані, що у такий страшний спосіб їх уже колишній настоятель вирішив позбутися клірика храму, до якого потягнулися люди.
Було відчуття, що не вистачає чогось більш духовного
Село Раків Ліс – з давна було дуже віруючим. Першу відому нам церкву на честь мучениці Параскеви П’ятниці у ньому збудували ще в 1783 році. Але сталося так, що церква та згоріла і на її місці вже у 1914 році відбудували нову – на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Щоправда, оскільки Благовіщення – велике свято, двунадесяте, і кожен священик переважно звершує богослужіння на своєму приході, у Раковому Лісі святкували зазвичай престольне свято саме 10 листопада, у день вшанування мучениці Параскеви.
У радянський час старовинний храм закривався, однак не тому, що не було кому ходити. Як розповідали старожили, представники комуністичної влади дуже почали утискати батюшку, а на церкву наклали непосильні для сплати податки.
Утім, як тільки з’явилася перша змога домогтися її відкриття, ревні християни почали збиратися співати церковних пісень, псалм, а згодом і до Москви поїхали, щоб таки відкрити свій храм і мати де молитися. Сталося це ще за довго до перебудови та вільної України, у 1983 році. А через десять років, у 1993 році, на парафію був призначений настоятелем о. Миколай Смолярчук. Саме він через майже 30 років і село «заколотить», і храм захопить.
«Усі ці роки було відчуття, що не вистачає нам чогось більш духовного, хоч були і служби постійно, і поїздки до святих місць, але спілкування, навчання – цього не вистачало, – ділиться прихожани та ведуть далі: – батюшка приїздив, як на роботу. Життя парафії йому не було потрібне. Та ми собі думали, що раз Господь послав нам такого настоятеля, значить саме такого ми і заслуговуємо».
У 2014 році, напередодні свята первоверховних апостолів Петра і Павла, у Раків Ліс був призначений ще один священник – село ж велике, парафіян, а відповідно і роботи, багато. Отця Ростислава Сіжука тоді чинний настоятель відразу ж зустрів недружелюбно, хоча відкрито про це не говорив, бо був переконаний, що люди його теж не приймуть. Однак сталося не так. Отець Ростислав відразу ж завоював довіру та повагу серед місцевого населення. Найперше, тим, що разом з матушкою та п’ятьма дітьми переїхав до Ракового Лісу, в той час як тоді ще чинний настоятель довгі роки жив та доїжджав з Каменя-Каширського. Спершу сім’я клірика храму жила на квартирі, згодом же – у церковній хаті.
«Її поставили ще ті люди, які свого часу домоглися відкриття храму. Поставили і накрили, – продовжують люди. – Та у 1997 році в селі пройшла велика стихія, яка пошкодила хату. Ми звернулися до настоятеля, однак той запевнив, що хата йому не потрібна, тож хай так і стоїть. Так вона і стояла до того часу, поки не прийшов о. Ростислав. Щоб привести хату до належного житлового стану, парафіяни спільно з батюшкою та його родиною влітку навіть в лісі ягоди збирали і здавали».
З того часу, як розповідають віряни Ракового Лісу, було відчуття, що настоятель о. Миколай налаштовує селян проти свого клірика, навколо якого вже почали гуртуватися парафіяни, однак ніхто не міг тоді і подумати, до чого може привести звичайна людська ревність.
Богослужіння ніхто уже не чув, бо всі плакали – не вірили, що це відбувається з ними
Хористка Галина Гут пригадує, які події передували захопленню храму:
«Почалося все з Різдва 2019 року, коли був уже той зловісний Томос. Тоді вперше почалися перешіптування у храмі. На Богоявлення колишній настоятель, коли освячував воду на нашому сільському ставку, прочитав Євангеліє українською мовою. Нас це вже тоді насторожило, але батюшка нічого не захотів пояснювати. А вже 10 лютого після проповіді настоятеля наш батюшка о. Ростислав вийшов і почав розповідати про те, як відбувався розкол 1992 року. Пізніше деякі жіночки зізнаються, що лише в цей момент зрозуміли, що таке істинна Православна Церква. Але тоді присутні у храмі прихильники переходу зупинили батюшку і заявили, що це він провадить політику».
Того дня тодішній ще настоятель запропонував не створювати балагану у церкві, а йти селом і збирати підписи за ПЦУ. Парафіяльні збори призначили на 17 лютого.
Той день вірні УПЦ не забудуть ніколи. Адже зізнаються, служби не чули, бо всю її проплакали, не могли до кінця повірити, що це відбувається саме з ними. Збори провели, кількості потрібної для переходу, ясна річ, не назбиралося, і всі розійшли по домівках. А вже ввечері отець Ростислав повернувся до храму, щоб забрати деякі свої речі, та відкрити його не зміг – замки були замінені. Наступного дня прихильники переходу поїхали до Михаїла за грамотою, а колишній настоятель телефоном повідомив правлячого архієрея, що «він уже не його».
Далі – було стояння. Прихильники канонічної церкви молилися під стінами рідного храму, щоб Господь вразумив безумних, людей, з якими ще нещодавно стояли поряд. Підтримати вірних приїхав і керуючий єпархією, архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл, приїхали і священники з навколишніх сіл та районів, багато було і вірян зі всієї навколишньої округи.
«Та ці люди, прихильники переходу, страшними словами називали нашого владику, кричали просто як навіжені. Та нам все ще важко було повірити, що все це відбувається з нами», – пригадує одна з прихожанок храму, яка була тоді присутньою.
Протягом наступного місяця, з 18 лютого по 17 березня, храм був опечатаний. Та щоб не пропускати богослужіння, отець Ростислав, який на той момент уже був призначений новим настоятелем храму, знаходить і ставить на території храму палатку та разом з громадою вирішує звершувати Літургію у ній. Жодної служби з того часу не було пропущено, навпаки – громада молилася чи не постійно, читали акафісти, співали молебні, просили у Господа сили пережити це випробування.
«Знаєте, у нас і до захоплення було багато людей у храмі. Щонеділі на службі було не менше 300 людей. І після цих подій людей було багато. Ми не знали точно, скільки нас залишиться, але знали, що варіант покинутої хатини, як це було на інших парафіях, нам не підходить, бо він не помістить наших прихожан», – пригадує о. Ростислав.
Батюшка, тож ви уже не батюшка
Увесь час, поки храм був опечаний, прихильники ПЦУ не звершували богослужіння, адже з хору лише одна жінка перейшла до них. Усі інші – і регент, і хористи – залишилися в УПЦ. Та колишнього настоятеля це спершу не дуже збентежило. Телефоном він зідзвонився з колишньою регенткою та каже: «Аню, приходьте у суботу, будемо служити вечірню». Жінка спершу розгубилася та відповіла, що не вміє українською співати. На що їй батюшка відповів: «Нічого будемо служити старослов’янською».
Отямившись, ця пані Аня зрозуміла, що батюшка пішов у розкол та віддзвонилася зі словами: «Батюшка, тож ви уже не батюшка, то я не буду більше з вами служити». Тоді прихильники ПЦУ і зокрема їхній настоятель вирішили перший час їздити до храму ПЦУ у Камені-Каширському.
Криваве «Торжество Православ’я»
Прощену неділю та усі богослужіння першого тижня Великого посту віряни молилися у своїй палатці-скинії, облаштованій неподалік храму. Аж тут напередодні Неділі Торжества Православ’я селом почала ширитися інформація, що прихильники ПЦУ планують штурмувати церкву.
Так, зрештою і сталося. Після недільної літургії вірні канонічної церкви прийшли до храму. На території вже зібралося дуже багато людей.
Щоб описати подальші події, напевно, мало висловити все словами. Бо хто там був, побачив все на власні очі, як «брат на брата» піднімає руку. Криваві події, коли сільські хлопці з кулаками кинулися не лише на чоловіків, а й на молодих жінок та літніх людей. Та найстрашніше те, що сталося це після вказівки колишнього настоятеля громади – о. Миколая Смолярчука.
Здавалося б, людина стільки років була на приході, знала кожного в лице, була у кожного в хаті і не один, певно, раз. Та це не завадило, коли власні інтереси стали на першому місці, коли питання буття при владі хвилювало найбільше.
Кровопролиття тривало, а горе-батюшка пішов відкривати церкву. Господнім лише промислом щось трапилося тоді із дверним замком, через що відкрити храм йому не вдалося. Та в цей час саме під’їхали поліцейські, які і зупинили все те жахіття, наказавши обидвом сторонам іти на переговори. Злякавшись, чи то соромно стало, сам Миколай Смолярчук не пішов говорити з людьми, свого декана відправив. Та особливо домовитися і з ним не вийшло, бо про що говорити із зовсім чужою людиною. Усі чекали настоятеля.
«Того дня ми побачили, що фізично свою церкву не відвоюємо, але нам було важливо, щоб саме тоді ці люди не зайшли до храму, – пригадує Галина Кіндратівна. – Вже опісля усі наші парафіяни пішли до палатки. Ми не знали, що буде далі, але були впевнені, що Господь нас до чогось готував, дивився на наші душі і серця».
Куди подіти людей, очі яких налиті кров’ю
Вирішальною для парафіян стала субота другого тижня Великого посту. Того дня прихильники ПЦУ таки зайшли до храму, зрізали замки і забили у дзвони, мовляв, перемогли.
«Ми саме були тоді у своїй палатці. Це ж перша поминальна субота. Як почули дзвони, попадали на коліна і почали плакати, але змирилися, бо значить така Божа воля», – додає Галина Гут.
Щоправда, чимало прихожан, вірних УПЦ, спершу не хотіли так просто віддавати свою церкву, пропонували судитися. Але настоятель гонимої громади отець Ростислав переконував, що мало відсудити храм, куди ж подіти людей, очі яких налиті кров’ю. «На кожному кроці ми будемо відчувати їхню злобу, – казав батюша. – А стіни храму – це не головне. Головне – це ви, люди, віра та ваші чисті серця».
З того дня отець настоятель запевнив гониму громаду, що слід розпочинати будівництво нового, уже свого храму. Таку звістку люди прийняли не відразу, страшно було і подумати, як це громада має осилити велике будівництво. Адже зрозуміло було одне – храм має бути повноцінний, великий, щоб умістити всіх.
«Ми до останнього хотіли відкласти початок будівництва. Розуміли, що такі витрати просто не підйомні для нас. Думали, що можна і в палатці молитися, а собі помаленько збирати гроші, спершу на землю, а тоді вже і на все інше. Але батюшка наш був категоричний – починаємо з Божою допомогою вже», – пригадує Галина Гут.
Першою відрадою для громади стала земельна ділянка, яку подарувала під будівництво храму одна добра людина. Тоді справа була за документами, а виготовивши їх, віряни взялися до праці.
Храм, який об’єднав вірних, здружив та поріднив
5 липня 2019 року – день, з якого раківлісівці почали відлік у справі будівництва. Саме тоді громада вперше зібралася, щоб розчистити ділянку. Людей прийшло стільки, що і яблуку ніде було впасти. І молоді, і літні – усі з великою радістю та ентузіазмом. Далі – треба було збирати кошти.
З благословіння правлячого владики та свого настоятеля, щонеділі віряни їхали навколишніми селами, молилися там на Літургії, а тоді ішли від хати до хати та просили посильної допомоги. Таким чином вдалося повністю зібрати кошти на фундамент. Коли ж почали закупляти цеглу, побачили, що своїми силами будівництво точно не осилять, тож звернулися за допомогою до благодійного фонду «Фавор», який опікується саме громадами, що постраждали від захоплень храмів.
Уже 19 серпня 2019 року у Раковому Лісі освятили фундамент та була закладена пам’ятна капсула. А рівно через рік люди перейшли молитися до новозбудованого храму.
«Важкий був рік, звісно, – ділиться отець Ростислав Сіжук, настоятель гонимої громади. – Та, на щастя, з Божою допомогою звести храм та поставити куполи вдалося усього за 7 місяців. Сьогодні безмежно тішить, що працювали усі. Люди навіть жартували, що і зими через те сильної не було, що церкву ще не збудували. Але насправді велике значення відіграла згуртованість нашої громади, бо працювали усі. Якщо коштами та матеріалами нам допомагали благодійники, то практично усю роботу виконували самостійно. Чоловіки працювали фізично, а жіночки наші такі обіди накривали, що, як то кажуть, столи гнулися, а все тому, що кожна дуже хотіла і собі віддячити нашим будівельникам».
Свято раю на землі
Освячували новозбудований храм на честь Віри, Надії, Любові та матері їх Софії у селі Раків Ліс 14 вересня 2021 року. Для вірян цей день став святом раю на землі. Адже з’їхалося багато священників і з навколишньої округи, і вихідців з села. Були два архієреї – керуючий єпархією архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл та вікарій єпархії єпископ Камінь-Каширський Афанасій. Приїхали і дорогі гості – клірик Кіпрської Православної Церкви архімандрит Нектарій (Бакопулос) та заступник Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич.
У вітальному слові кіпрський гість зізнався, що два роки тому, коли перше відвідав громаду, то чекав побачити в очах людей розпач та безнадію, але побачив лише їх сильну віру та неабиякий оптимізм, жодної злоби і нарікання. Тож збудований прекрасний храм – тому ще раз підтвердження.
На це настоятель гонимої громади о. Ростислав Сіжук зізнався, що якби наперед знав, що доведеться пережити, то свідомо ніколи би не це не погодився.
«Якби Господь мені сказав, наприклад, ось вибирай – або випробування і великий красивий храм, багато людей, або жодних випробувань і тиха, спокійна, маленька парафія, маленький храм, спокійне життя. То я б тоді, декілька років тому, вибрав би однозначно спокійне життя!»
«От саме тому Господь тоді й нічого тобі не пропонував!» – сказав на те, підсумовуючи ці роздуми священика, владика Волинський і Луцький Нафанаїл, бо у всьому таки є Божий промисел.
(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”)
