В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
“Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже” (Євр. 13,7).
Християни завжди, з перших століть, з особливим благоговінням вшановували пам’ять святих мучеників, які своєю кров’ю засвідчили вірність Богові та Його Святій Церкві. Це відбувалося тоді, коли ненависть до послідовників Христа Спасителя, про що Він і Сам попереджав своїх учнів, доходила до відкритих гонінь: «І будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє», — сказав Господь (Мф. 10, 22).
Для Православної Церкви на українській землі часом небачених переслідувань віри Христової стало XX століття. Зірками світлими, які світлом своїх подвигів сповіщають Сонце — Христа, називає Церква святих мучеників, які свідомо йшли на смерть заради вічного життя.
Так, святий мученик Ігнатій Богоносець, який постраждав у 107 році, знаючи про свою неминучу долю і свідомо йдучи сповідувати перед язичниками істинну віру, писав християнам Римської Церкви: «Я – пшениця Божа: нехай перемелють мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом».
Першим колоском нашої Церкви, який зрізав серп червоного войовничого безбожжя, став священномученик Володимир (Богоявленський) – другий Володимир-Хреститель після великого Київського рівноапостольного князя. Його мученицькою кончиною почалася епоха Хрещення Русі кров’ю, довгий період гонінь на Церкву, під час якого велику кількість кліриків і мирян прийняли вінці мучеників, підтверджуючи свою вірність Христові навіть до смерті.
Приклад мучеників надзвичайно важливий для сучасної людини, яка найчастіше стикається з порочними уявленнями про життя. Цей приклад допомагає осягнути очевидну істину: яким би цінним не було наше земне життя, воно не цінніше за вічність. Успіх боротьби зі злом вимірюється не зовнішньою перемогою і не матеріальним результатом, а стоянням в істині до кінця: «хто перетерпить до кінця, той спасеться», — говорить Господь (Мк. 13, 13).
Ми все ясніше й ясніше усвідомлюємо, що недавнє минуле було часом не лише масової загибелі невинних людей, не лише богоборства та боговідступництва, а й часом найвищого, світлого, що перемагає смерть мученицького подвигу, який за своїм значенням можна порівняти лише з проповідництвом.
Новомученики за віру Христову і сьогодні проповідують Істину Євангелія перед нашим суспільством. Суспільством, в якому ми бачимо моральне зубожіння, духовне спустошення, розрив сімейних та соціальних зв’язків, служіння ідолам егоїзму, багатства, гордості, комфорту та вседозволеності.
Саме сьогодні надзвичайно важливим є живе свідчення про Істину, готовність піти проти загальноприйнятих поглядів, проти лукавства цього віку, проти зла, що криється під маскою добра. Прославляючи мучеників, ми споглядаємо Божественну любов, яка не дозволяє нам до кінця потонути в гріховній темряві. Ми благоговіємо перед сонмом мучеників, страстотерпців, сповідників, які стоять перед Престолом Божим і моляться за наш багатостраждальний народ, про нашу Україну.
У добрій пам’яті православних харківчан архієпископ Олександр залишився ревним архіпастирем і захисником Святої Православної Церкви, що перебував безперестанку в молитовному подвизі та клопотанні перед Богом за порятунок Святого Православ’я. Мощі святого перенесені у Свято-Благовіщенський Собор міста Харкова і встановлені на особливому місці для молитовного поклоніння православного народу Харківщини, Боголюбивий православний народ придбав нового молитовника і заступника перед Богом, пам’ять якого в продовженні стояння за віру своїх дідів і прадідів свято шануватиметься з роду в рід.
Їх молитвами, молитвами священномученика нашого часу, святителя Олександра, нехай Господь зміцнить нас у вірі та несенні свого життєвого хреста. Амінь.
Протоієрей Владислав Михалюк,
клірик Свято-Іллінського храму м. Камінь-Каширський
(Камінь-Каширський благочинний округ)
