Однією з найважливіших складових духовного життя є покаяння. Однак православні християни не завжди розуміють його як належить. Ми спробуємо розглянути пов’язані з цим Таїнством запитання, з якими доводиться найчастіше зустрічатися в пастирській практиці.
Покаяння є Таїнство, в якому християнин, каючись у своїх гріхах і сповідаючи їх перед священиком, отримує через нього від Бога прощення гріхів. Для здійснення Таїнства потрібні дві дії: 1) розкаяння і сповідь, і 2) прощення гріхів священнослужителем, який має від Бога владу прощати їх. Про перше, тобто про необхідність сповіді, ми читаємо в Першому посланні апостола Іоанна Богослова: “Коли сповідаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним і праведним, простить нам гріхи наші і очистить нас від усякої неправди” (1 Ін. 1: 9); про друге — в Євангелії від Іоанна: “Прийміть Духа Святого, — сказав Господь апостолам. — Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому зоставите, зостануться” (Ін. 20: 22–23).
Тут одразу можна відповісти на запитання, яке виникає доволі часто: навіщо треба йти до священика розказувати про гріхи, хіба недостатньо покаятися в душі, перед Богом? Ні, недостатньо. Господь дав владу прощення гріхів не самій людині при сповіді їх подумки перед Богом, а Церкві в особі апостолів та їхніх наступників, тобто єпископів і пресвітерів. Для того, щоб вони дізналися про ті гріхи, які від імені
Господа мають благодать прощати, їх потрібно повідомити, промовити, назвати, тобто сповідати, й засвідчити перед священнослужителем своє в них розкаяння.
Гріх розлучає людину з Богом і Його Церквою; у Таїнстві Покаяння відбувається прощення гріхів і возз’єднання людини з Церквою. Поза Церквою, навіть якщо людина щиро засмучується через свої грішні справи, — звільнення від них вона не матиме де взяти.
“Гріх є беззаконня”, — говорить апостол Іоанн Богослов (1 Ін. 3: 4), тобто порушення волі Божої, яка є всетворчою дією Бога, тим, на чому тримається світ, усе буття. І ми знаємо зі Святого Письма, що воля Божа — не якась байдужа всемогутня сила, але — “блага, угодна і довершена ” (Рим. 12: 2). Якщо наші справи, думки, почуття згідні з волею Божою, якщо ми любимо її, шукаємо її, творимо її, — ми через це залучаємося до початкової гармонії світотворення, добра, досконалості й перебуваємо в Богом визначеному чині й порядку. Тоді ми відповідні Богу й божественному життю й отримуємо мир, спокій совісті, внутрішнє (а нерідко й зовнішнє) благополуччя, блаженство й безсмертя. Якщо ж ми волю Божу порушуємо, то йдемо проти Божого порядку світотворення, тобто руйнуємо, псуємо і перекручуємо самих себе й світ. Апостол Яків пише: “Вчинений гріх породжує смерть” (Як. 1: 15).
Воля Божа була відкрита нам у Святому Письмі, насамперед — Нового Завіту. Якщо ми старанно читатимемо й вивчатимемо цю головну книгу Церкви і прикладатимемо прочитане до себе, то узгодимо наше життя з волею Божою.
Скоєний гріх порушує закони буття — насамперед духовні закони, і, отже, для людини це порушення тягне за собою неминучу відповідальність. Якщо людина вийде з вікна 15-го поверху, бажаючи пройти повітрям до сусіднього будинку, то вона неодмінно впаде вниз — такі закони фізичного світу; при цьому немає ніякого значення, що вона собі думає і вважає. Так і в духовній сфері: якщо людина йде проти законів Божих, то — чи вважає вона гріхом цей спротив Богу, чи ні — доводиться пожинати певні наслідки.
Будь-який гріх перекручує, погіршує встановлений Богом порядок, розлучає людину з Богом. Але воістину Любов Божа перевершує всяку людську недосконалість і неміч. Господь Іісус Христос у Своїй Церкві дав нам велике й дивне Таїнство Покаяння; і тепер, якщо людина усвідомлює свій гріх, кається, сповідає його й отримує в Церкві прощення, — то дією цього Таїнства гріх знищується, стирається з буття, а душа зцілюється і отримує благодатні сили для боротьби з гріхом; головне ж, що відбувається, — відновлюється спілкування між Богом і людиною.
Але покаяння — це не тільки Таїнство. Покаяння є насамперед внутрішня дія, внутрішня робота людини, яка готує і приводить її до Таїнства.
Євангельська проповідь розпочалася ні з чого іншого, як із заклику до покаяння. “Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1: 15) — це перше, що сказав Господь, вийшовши на проповідь. Перед цим до покаяння закликав святий Іоанн Предтеча, — і навіть хрестив у покаяння, тобто звершував омивання водою на знак очищення від сповіданих йому гріхів. Апостольська, тобто церковна, проповідь також почалася з повчання про покаяння. Після зішестя на апостолів Святого Духа, в найпершій своїй проповіді апостол Петро сказав: “Покайтесь, і нехай хреститься кожен з вас в ім’я Іісуса Христа на відпущення гріхів, і приймете дар Святого Духа” (Діян. 2: 38); “Покайтеся і наверніться, щоб очистились гріхи ваші” (Діян. 3: 19). У Святому Письмі покаяння вважається необхідною умовою навернення до Бога і спасіння.
Господь говорить: “Якщо не покаєтесь, усі так само загинете” (Лк. 13: 3). Покаяння радує Бога і угодне Йому: “Так на небесах більше буде радості за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не мають потреби каятися” (Лк. 15: 7).
Про що тут ідеться? Грецьке слово “метанія” (каяття), яке стоїть в оригіналі в усіх процитованих уривках Нового Завіту, означає буквально “переосмислити”, а значення цього поняття — зміна свідомості. Це слово означає щось більше, ніж просто процес розумової діяльності, тут мається на увазі свідома зміна, “перетворення”, в якому беруть участь серце, воля і розум; це “зміна способу мислення, що приводить до зміни поведінки”, причому йдеться тут саме про релігійний аспект — навернення від гріха й брехні до Бога, істини й добра. Таким чином, покаяння у точному розумінні слова є зміна свідомості й рішуча зміна всього свого життя, усвідомлення своїх гріхів і залишення їх, навернення до Бога і влаштування свого життя на нових, євангельських засадах.
Таке навернення до Бога відбувається насамперед через прийняття Таїнства Хрещення; у наш час багато людей, хрещених у дитинстві, але не вихованих, як християни, які заглушили благодать Хрещення нехристиянським життям, входять до Церкви через Таїнство Покаяння. У цьому розумінні воно ще називається “другим Хрещенням”, або “відновленням, оновленням Хрещення”.
