Лк., 85 зач., ХVII, 12-19.
Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Як часто ми дякуємо Богу за Його милість? Як часто ми бачимо ту милість Божу, котру Господь нам подає?
Частіше людина усі життєві вдачі і благополуччя присвоює собі, а лише коли станеться біда, звертається до Бога. Причому інколи і це звернення є високомірним та сповненим якоїсь докори. Виникають питання – за що це сталося зі мною, і чому саме зі мною?
Знайти відповідь на це можна, поглянувши у дзеркало своєї душі. Адже причиною різних бід і негараздів являють наші гріхи. Ми деколи настільки до них звикаємо, що й не вважаємо їх такими. Лише дійшовши до певної міри страждань, людина просить допомоги у Того, Хто і “прокаженне може очистити“.
Тож звернімо увагу на Святе Євангеліє про десятьох прокажених. Що це за люди? Хто вони такі?
Це люди, котрі були відділені від спілкування з іншими. Це вимагав закон, котрий суворо забороняв перебування таких хворих поміж здоровими. У книзі Левит написано: «У прокаженого, на котрому ця язва, повинна бути роздерта одежа, і голова його повинна бути не покритою, і до уст він повинен бути закритим і кричати: нечистий! нечистий!» Цей вигляд відразу свідчив, що людина хвора на проказу.
Зустріч цих немічних із Спасителем нашим Іісусом Христом стає для них початком їх оздоровлення та зцілення. Вони здалеку просять Його про помилування, точніше сказати – кричать, волають про допомогу, на що Господь дає їм відповідь, щоб вони пішли і показали себе священикам.
Це також вимагав закон. Щоб повернутися до звичайного повноцінного життя, священик повинен був засвідчити, що людина одужала від хвороби.
Ідучи виконати повеління Спасителя, один із них побачив, що проказа зникла. Чоловік отримав зцілення і повертається до Господа, голосно вихваляючи Бога, падає на землю перед ногами Спасителя і дякує Богу за отриману милість. А що ж інші? Про них питає Господь: “чи не десять очистилось, а де ж дев’ять?”
Ось саме так, як ці дев’ять очищених людей, що не принесли подяку Богу, і ми робимо. Отримали, що просили, а подякувати не хочемо. Коли нам добре, ми бачимо лише себе і свої потреби, забуваємо про Бога, про Його милість до нас. Коли ж станеться якась біда, лише тоді ми повертаємося до Господа, знову ж таки з проханням. А прохання в нас одні – Боже, дай… Боже, допоможи… Господи, зроби так як я хочу… і тому подібні.
Ця подія із земного життя нашого Спасителя для нас повинна стати прикладом, як потрібно дякувати Богу. Відразу. Не відкладаючи на потім, а головне – не забувати це робити. Також нам потрібно навчитися бачити милість Божу, котру Господь нам посилає. Не всі з цих десятьох людей ту милість побачили. Не всі отримали повноцінне зцілення – душі і тіла.
Лише один чоловік, котрий до того ж був не іудеєм, а самарянином, про що Сам Господь нам зауважує, приходить і дякує Богу за оздоровлення. І відпускає його Господь зі словами – «вставши іди, віра твоя спасла тебе».
Багатьом людям, що отримували зцілення від Господа, Спаситель говорив саме ці слова про спасіння від віри. Щодо інших дев’яти людей, то вони отримали лише оздоровлення від тілесної недуги. А про душу забули, як дуже часто і ми забуваємо про очищення своєї душі.
Святий апостол Павло у посланні до євреїв пише, що “без віри неможливо угодити Богу“. Але віра ж сама по собі є пустою, якщо вона не підкріплена любов’ю та справами милосердя. І хоча це одна із складових, що дають можливість для нашого спасіння, вона дієва тільки тоді, коли з’єднана з подякою Богу. І Господь через Святе Євангеліє пропонує нам подивитися на себе, щоб ми побачили стан наших власних душ. Наскільки ми вдячні Богу.
За вченням святих отців, найбільшою молитвою є подячна молитва. Цією молитвою моляться ангели, котрі невпинно прославляють Бога. І в цьому славослів’ї вони знаходять і радість, і щастя, і сенс свого існування. Ми також могли б бути подібними до ангелів, якби вміли славословити Бога, дякувати Богу за все. Дякувати вірою, надією, любов’ю та всім своїм життям. І тоді в наших серцях завжди горіла б дійсно щира віра.
Як же ми можемо навчитись цієї подячної молитви та досягти такого рівноангельського стану?
Під час Божественної Літургії, котра грецькою мовою називається “Євхаристія“, а у перекладі на нашу мову – “подяка“, ми молимося, щоб нам з вірою і любов’ю приступити до Святого Причастя та бути причасниками життя вічного. А щоб достойно причаститися, не в суд чи осудження, потрібно себе очистити. Для цього у нас є Таїнство Покаяння в котрому ми очищаємося від гріха.
Отже, запорукою нашого спасіння є не лише тілесне зцілення від недугів, а й душевна чистота, що подається через зміну нашого життя, тобто через покаяння.
Господь зробив усе для нашого спасіння. Господь взяв на Себе наші гріхи. Господь заснував Церкву, яка є воротами у життя вічне, дарував нам Таїнства, котрими живиться наша душа. Господь розкрив Свої обійми для того, щоб ми не загинули у своїх гріхах. А ми відвертаємось і не бажаємо бути з Богом, подібно тим невдячним дев’ятьом людям, що не виявили бажання подякувати Господу Богу за Його милість.
Тож погляньмо на своє життя, на стан нашої душі та принесімо щире покаяння. А своєю щирою вірою будьмо вдячні Господу Богу за Його велике милосердя до нас грішних. Маючи надію на своє спасіння, стараймося виконати заповідь Божу, заповідь любові, котрою нас Господь Бог так полюбив, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Амінь.
священик Петро Струбіцький
настоятель Свято-Георгіївського храму
с. Брище
(Княгининівське благочиння)
