7.2 C
Lutsk
Понеділок, 28 Вересень, 2020
Проповіді

Про найбільш повчальне з життя свт. Миколая Чудотворця для сучасної людини

Бог не є Богом мертвих, а Богом живих. І якщо померлі люди всі продовжують жити, то померлі святі угодники Божі дійсно продовжують брати участь у житті людському.

І ця участь у житті нашому ніби все більше і більше розкриває перед нами образ того чи іншого угодника Божого.

Ми знаємо про угодників Божих не тільки те, що нам розповідає їхнє житіє, але і те, про що свідчить ця дійсна їх участь у нашому житті. І якщо взяти образ св. Миколая Чудотворця, то для нас образ цей написаний не тільки життям його, але всім різнаманіттям благодатної його дії на наше життя. Він ніби наближається, виростає, усвідомлюється нами всім тим впливом на життя наше, який ми відчуємо, у який ми віримо. І у свідомості віруючого народу образ Миколая Чудотворця вже не тільки те, що написано про нього, а і все те, про що свідчить саме життя.

Що ж у цьому образі є найбільш повчальним для нас? 

Святий Миколай Чудотворець – ревнитель Православ’я“. Коли ми молимося святим угодникам Божим, то відчуваємо, звертаючись до них, наші слабкості і хочемо, щоб вони нас звільнили від цих слабкостей та немочей. Нам хочеться заповнити те, чого нам не вистачає, нам хочеться навчитися тому, що ми бачимо у цих угодниках Божих. Що ж для нас означає, нині живучих, бути ревнителями Православ’я? Чому повинна навчити нас ця ревність? Що означає саме тепер загорітися духом Миколая Чудотворця?

Слід насамперед ревнувати про чистоту Православ’я, відгороджуючи його від всеможливих спроб спотворення з боку лжебратії.

Ця ревність повинна вилікувати нас від байдужого ставлення до питання: де істина Православна Церква, щоб не було цих безсильних слів про те, що можна вірувати в Бога і без Церкви, або про те, що можна молитися у всякій Церкві, де служать за уставом православним, щоб не було малодушної байдужості, куди ходити молитися, аби зовнішня форма Богослужіння відповідала звичці. Ця ревність про Православ’я повинна розкрити, що істина Церква – єдина.

Всяка інша Церква – підробка, всякий інший священнослужитель, який видає себе за православного, – ряджений самозванець.

Треба ревнувати за Православ’я, відчуваючи всією сутністю своєю, що істинне Богопізнання, істинне спасіння може бути тільки в одній істинній Православній Церкві, бо тільки у ній одній звершується Таїнство Євхаристії. Ревнувати за Православ’я – це означає відгороджувати себе від безбожного світу.

Це відгородження повинне бути у твердому сповіданні своєї православної віри. Тут ревність за  Православ’я повинна вилікувати нас від цього малодушного і боязливого приховування своєї віри, тут вона повинна запалювати нас, нашу “гордість у Христі“, яка повинна швидше спонукати до проявлення своєї віри, аніж змушувати ховати її.

Ми повинні вилікуватися зовсім від малодушного бажання, щоб нас з виду приймали за таких же безбожників, як вони самі. Ми повинні перестати боятися насмішок та наруги. Ми повинні перестати ховати нашу віру, тому що ми повинні усвідомлювати себе вибраним народом. Віруючі повинні відчувати себе вибраним народом. Віруючі повинні відчувати себе новим творінням, особливим родом християнським.

Але ревність за Православ’я не повинна обмежуватися тільки нашим захистом Православ’я, не повинна обмежуватися тільки тим, що ми будемо відділятися від тих, хто не сповідує православної віри.

Ревність за Православ’я повинна спонукати нас ще і до позитивного налаштування нашого внутрішнього духовного життя.

Ця ревність повинна запалити наше серце на складну постійну духовну роботу над влаштуванням свого внутрішнього світу, щоб підготувати його до вічного буття.

Ми повинні перестати так легко перемагатися мирським життям, мирськими нашими турботами, мирськими захопленнями.

У миру немає життя!

Це така ж підробка, як і в переряджених, але ніскільки не православних храмах!

Як у цих храмах не звершується Євхаристія, а є просто хліб та вино, так і в мирському житті немає ніякого життя, а є тільки смерть, наряджена життям. Нам слід прагнути істинного життя вічного і для цього слід стати на шлях складний, а за цих умов для людських сил майже неможливий шлях духовний, який можна звершити лише благодатними силами Церкви. І для того, щоб це було не хвилинним бажанням, не хвилинним рухом душі, не поривом лише, а дійсно постійною, щоденною наполегливою нашою працею, для цього воістину недостатньо людських сил.

У цій справі нам слід просити допомоги і через святих угодників Божих.

Будемо просити допомоги і у св. Миколая Чудотворця, щоб він запалив ревність нашу за святе, велике, вічне Православ’я. Амінь.

Сщмч. Прот. Валентин Свенцицький. Проповідь у день пам’яті Святителя Миколая. 1927 р.

Переклад з рос. Любові Максимчук 

Вас може зацікавити

Найважливіша справа людини. З бесід митрополита Афанасія Лимасольського

Редактор Головний

Проповідь у Велику суботу

Редактор Головний

Проповідь у третю неділю Великого посту, Хрестопоклонну

Редактор Головний