Ліниво переглядаючи новинну стрічку в соціальній мережі, натрапила на розповідь одного священника про диво, що трапилося у його практиці. Історія була дуже навіть благочестивою, чим заслужила «лайки» одразу декількох моїх друзів.
Я уже теж подумки пораділа про те, що не вичерпалася милість Господня до нас, як тут же помітила перший коментар під цією розповіддю. Чоловік, якого з автором публікації пов’язує міцна дружба, не добираючи слів, сказав усе, що він думає і про саму історію, і про всіх, хто в цю, м’яко кажучи, нісенітницю вірить.
Благочестива публіка обурилась, і розгорілася запекла суперечка. Ображений нетактовним коментарем, народ апелював до совісті й розсудливості мережевого хама, а той майстерно і не без задоволення огризався.
Чесно кажучи, репліка цього чоловіка мене теж зачепила за живе. І хоч я не маю звички залишати коментарі аби де, подумки тут же встряла в суперечку з ним. Однією із перших думок була: «А навіщо взагалі було це писати і ображати, тим самим, своїх віруючих друзів? Не згоден — мовчки проходь повз!»
Намагаюся зрозуміти, в чому цінність думки, коли про неї не запитують. І т. д. і т. п. В азарті уявної перепалки з віртуальним опонентом повертаюся знову до публікації, щоб перечитати його коментар, і погляд чіпляється за кінцівку розповіді. Все різко стає на свої місця. На завершення благочестивої оповіді батюшка резюмує про те, що йому шкода тих, хто не вірить у Бога.
Виходить, що грубий коментар невіруючого друга був, усього лишень, свого роду захисною реакцією. Такою ж, як у людей, обурених його коментарем. Віруючі прочитали про те, що всі невіруючі неправі, і радісно погодилися. Прийшли невіруючі і розказали, що віруючі — самі дурні, на що ті невимовно образились. І помилилися, на мій погляд.
Реакція невіруючої людини на такого роду заяви цілком закономірна. Їй і в голову не приходило любити когось так, як самого себе, берегти чиїсь почуття і добирати слова. Тим більше, судячи з побіжного перегляду особистої сторінки автора, його філософія — «Бери від життя все!» Незалежно від того, згодні ми з його світоглядом чи ні, в послідовності йому не відмовиш. Терпіти, коли його називають не надто розумним, він не має наміру і, судячи з усього, ніколи не приховував цього.
Печаль ситуації в тому, що люди віруючі відреагували на аналогічний подразник точно так само.
І, що пригнічує ще більше — хоча висловлювання і були більш-менш стриманими і пристойними, градус емоційності в цих коментарях був на кілька порядків вище. Унаслідок чого, на мій превеликий жаль, невіруючий опонент займав виграшну позицію. Він виглядав більш упевненим у своїй точці зору, ніж інші.
Ось більшість невіруючих опонентів і задається питанням, навіщо відвідувати храм, якщо у його прихожан не видно жодних змін на краще? Ми самі — найкраща антиреклама Церкви. Люди ззовні інтуїтивно відчувають цю фальш і відкидають разом із нею і саму нашу віру. Ми так само ображаємо людей, навіть не помічаючи цього; відразу спалахуємо у відповідь на будь-яку критику, не намагаючись навіть зрозуміти, чим вона була викликана; десь глибоко всередині вважаємо себе явно кращими людей, які вірять у Бога в душі, не кажучи вже про тих, хто в Нього не вірить узагалі.
Не пам’ятаю, хто це сказав, але слова хороші: «Жити треба так, щоб люди самі питали тебе про Христа». Якщо ж не виходить (а в переважній більшості випадків, це справді так), то все одно треба намагатися з усіх сил, але не ображатися, що люди довкола не вважають твій приклад гідним наслідування. Краще частіше задумуватися, ЧОМУ так відбувається.
pravlife.org, переклад — Галина Бут
