Хотілося б спробувати розвіяти ставлення до смерті, яке виробилося у сучасної людини: страх, заперечення, відчуття, нібито смерть – найгірше, що може з нами статися, і треба всіма силами намагатися вижити, навіть якщо виживання мало нагадує справжнє життя.
У давнину, коли християни були ближчими до свого язичницького коріння, і до бентежного, дивовижного досвіду навернення, до відкриття у Христі й через Нього Живого Бога, про смерть говорили як про народження у вічне життя. Смерть сприймали не як кінець, не як остаточну поразку, а як початок. Життя розглядали як шлях до вічності, увійти до якої можна було лише воротами смерті. Ось чому давні християни так часто нагадували один одному про смерть словами: май пам’ять смертну, ось чому в молитвах, котрі, як дорогоцінний спадок, передав нам Іоанн Златоустий, є рядки, де ми просимо Бога дати нам пам’ять смертну. Коли сучасна людина чує подібне, вона зазвичай реагує неприйняттям, відразою. Чи означають ці слова, що ми маємо пам’ятати: смерть, як дамоклів меч, висить над нами на волосинці, свято життя може трагічно, жорстоко закінчитися будь-якої миті? Чи є вони нагадуванням нам у кожній нашій радості, що вона неодмінно мине? Чи означають вони, що ми прагнемо затьмарити світло кожного дня страхом майбутньої смерті?
Не таким було відчуття християн у давнину. Вони сприймали смерть як вирішальний момент, коли закінчиться час діяння на землі, а, отже, треба квапитися; треба спішити зробити на землі все, що в наших силах. А метою життя, особливо в розумінні духовних наставників, було – стати тією справжньою особистістю, якою ми були задумані Богом, в міру сил наблизитися до того, що апостол Павло називає повнотою росту Христового, стати – наскільки можливо досконалішим – неспотвореним образом Божим.
Апостол Павло в одному з послань каже, що ми маємо дорожити часом, тому що дні лукаві. І справді, хіба не обманює нас час? Хіба не проводимо ми дні свого життя так, ніби нашвидку, недбало пишемо чернетку життя, яку колись перепишемо начисто; ніби ми лише збираємося будувати, лише накопичуємо все те, що пізніше стане красою, гармонією і смислом? Ми живемо так рік у рік, не роблячи вповні, до кінця, в досконалості те, що ми могли б зробити, тому що «ще є час»: це ми закінчимо пізніше; це можна зробити потім; коли-небудь ми напишемо чистовик. Роки минають, ми нічого не робимо, – не лише тому, що приходить смерть і пожинає нас, але й тому, що на кожному етапі життя ми стаємо нездатними до того, що могли зробити раніше. У дорослі роки ми не можемо здійснити прекрасну й сповнену змісту юність, і в старості не можемо явити Богу те, чим ми могли бути в роки змужнілості. Є час для кожної речі, але коли час минув, якісь речі вже здійснити неможливо.
Я не раз цитував слова Віктора Гюго, який каже, що є вогонь в очах юнака і має бути світло в очах старого. Яскраве горіння затухає, настає час світити, але коли настав час бути світлом, уже неможливо зробити те, що могло бути зроблене у дні горіння. Дні лукаві, час оманливий. І коли кажуть, що ми маємо пам’ятати смерть, це кажуть не для того, щоб ми боялися життя; це кажуть для того, щоб ми жили з усією напруженістю, яка могла б у нас бути, якби ми усвідомлювали, що кожна мить – єдина для нас, і кожен хвилина, кожна мить нашого життя має бути досконалою, має бути не спадом, а вершиною хвилі, не поразкою, а перемогою. І коли я кажу про поразку й перемогу, я не маю на увазі зовнішній успіх чи його відсутність. Я маю на увазі внутрішнє становлення, зростання, здатність бути в досконалості й у повноті всім, що ми є в цю мить.
Цінність часу
Подумайте, якою була б кожна мить нашого життя, якби ми знали, що вона може стати останньою, що ця мить нам дана, щоб досягти якоїсь досконалості, що слова, які ми промовляємо, – останні наші слова, і тому мають виражати всю красу, всю мудрість, усе знання, але також і в першу чергу – всю любов, якій ми навчилися протягом свого життя, коротке воно було чи довге. Як би ми чинили у наших взаємних стосунках, якби теперішня мить була єдина в нашому розпорядженні і якби ця мить мала виразити, втілити всю нашу любов і турботу? Ми жили б із напруженістю і з глибиною, інакше нам недоступними. І ми рідко усвідомлюємо, що таке теперішня мить. Ми переходимо з минулого в майбутнє і не переживаємо реально і вповні теперішній момент.
Достоєвський у щоденнику розповідає про те, що трапилося з ним, коли присуджений до смерті, він стояв перед стратою – як він стояв і дивився навколо себе. Яким прекрасним було світло, яким чудесним повітря, котрим він дихав, і яким дивовижним був світ навколо, якою дорогоцінною кожна мить, поки він був іще живий, хоча на межі смерті. О, – сказав він у ту мить, – якби мені подарували життя, жодної хвилини його я не втратив би… Життя було подароване, – і скільки його було розгублено!
Якби ми усвідомлювали це, як би ми ставилися один до одного, та й до самих себе? Якби я знав, якби ви знали, що людина, з якою ви розмовляєте, має ось-ось померти, і що звук вашого голосу, зміст цих слів, ваші рухи, ваше ставлення до неї, ваші наміри стануть останнім, що вона сприйме й забере у вічність – як уважно, як турботливо, з якою б любов’ю ми чинили!.. Досвід показує, що перед лицем смерті стирається будь-яка образа, гіркота, взаємна неприязнь. Смерть надто велика поряд із тим, що мало би бути мізерним навіть у масштабі тимчасового життя.
Таким чином, смерть, думка про неї, пам’ять про неї – ніби єдине, що надає життю вищий сенс. Жити в рівень вимог смерті означає жити так, щоб смерть могла прийти в будь-який момент і зустріти нас на гребені хвилі, а не на її спаді, так, щоб наші останні слова не були порожніми і наш останній рух не був легковажним жестом. Ті з нас, кому трапилося жити якийсь час з людиною, що помирає, з людиною, яка усвідомлювала, як і ми, наближення смерті, вірогідно, зрозуміли, що присутність смерті може означати для взаємних стосунків. Вона означає, що кожне слово має містити все благоговіння, всю красу, всю гармонію і любов, які ніби спали у цих стосунках. Вона означає, що немає нічого надто дрібного, тому що все, яким би малим воно не було, може бути вираженням любові або її запереченням.
Митрополит Антоній (Блум)
З православного журналу для молоді Отрок
