У християнському житті зустрічається такий феномен: людина вважається великим благодійником щодо далеких, малознайомих йому людей і при цьому проявляє вражаючу нечуткість та неувагу до своїх близьких.
Досить часто в цьому спостерігається певний взаємозв’язок: чим більше людині здається, що вона любить «далеких», тим менше вона реально любить «близьких».
В людях прагнення творити добро природньо, але, як ми знаємо з Писання і предання, диявол робить все, щоб це природне наше прагнення перекрутити. Так відбувається і з любов’ю до ближнього.
Думаю, не варто пояснювати, як часом складно буває з найближчими: з подружжям, дітьми, батьками, братами і сестрами. І це цілком зрозуміло: коли люди проводять більшу частину часу разом, проявляються всі складнощі, шорсткості характерів, всі, іноді не найкращі, грані особистості.
І справді, любити близьких не завжди легко. Часом це тяжка щоденна праця. І ось тут виникає спокуса перенести свою любов на когось більш далекого.
Звичайно, немає нічого поганого в благодійності, допомозі інвалідам, людям із залежністю, з різними матеріальними або духовними (частіше душевними) проблемами. Більш того, це наш християнський обов’язок. Але якщо допомога здійснюється нами лише для задоволення власних амбіцій або встановлення душевного комфорту, це означає, що цілі наші при всьому їх зовнішньому благочесті не настільки вже щирі.
Адже за фактом виявляється, що це ми робимо для себе самих.
А вже якщо до всього в наших сім’ях сварки і образи, то це вірна ознака того, що з нашою «любов’ю до ближніх» щось не так.
Життя, звичайно, складніше. Буває і так, що воістину «вороги людині – домашні її» (Мф. 10: 36), але і в цьому випадку ніхто не позбавляє нас від родинних обов’язків. І це дуже важливо. Любов, яка не пройшла перевірку, нічого не варта. А відносини в сім’ї – найкраща перевірка наших християнських чеснот: терпіння, мудрості і, власне, любові.
Записала Наталя Горошкова
