Нещодавно благочинний Луцького кафедрального округу, клірик кафедрального собору Всіх Святих землі Волинської протоієрей Вадим Лебедь відзначив 45-річний ювілей. З цієї нагоди керуючий єпархією архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл нагородив священника за заслуги перед Українською Православною Церковю високою нагородою – орденом святителя Миколая Чудотворця. Тож спілкуємося з батюшкою про те, якими були ці роки життя, про що шкодує та за що дякує щодня Богу.
Отець Вадим Лебедь народився в православній родині у невеличкому селищі Локачі на Волині. Тато – був вчителем історії, мама працювала в управлінні статистики. Першої і головної молитви «Отче наш», пригадує батюшка, навчила його бабуся Ніна, з якою і проживалася родина. Тож з дитинства ріс у храмі, з юнацьких років – у вівтарі паламарив в рідній церкві біля отця Анатолія Собуцького.
Дідусь отця Вадима по татовій лінії був священником. Тож родина часто їздила і до нього на прихід у село Красностав, що нині у Володимир-Волинській єпархії.
Закінчивши школу з двома лише четвірками в атестаті, отцю Вадиму пророкували навчання в університеті та велике перспективне майбутнє в юриспруденції. Були роздуми та вагання щодо того, яку ж освіту здобувати далі, але час розставив все на свої місця.
«Попри те, що існує безліч випадків, коли Господь виховує православного християнина у не віруючій сім’ї, мені таки пощастило. Дідусь – священник, батьки – постійно в храмі, бабуся щонеділі водила за ручку з собою, вчила перших молитв. Тож вирісши та певною мірою уже сформувавшись у такому православному середовищі, маючи за плечима величезну сімейну підтримку, вирішив вступати на навчання до Волинської духовної семінарії. Вірю, що саме молитвами дідуся Господь сподобив стати священником», – ділиться отець Вадим.
Семеро на одне місце
Попри те, що вступ до семінарії припав на важкі 90-ті роки, час, коли Українська Православна Церква зазнавала гонінь від нової влади, конкурс був величезний – семеро абітурієнтів на одне місце. Однак це не відбило бажання навчатися у духовному закладі, навпаки – стимулювало краще готуватися до іспитів, а згодом і повністю віддаватися навчанню.
Тоді до семінарії поступав і однокласник отця Вадима – нині протоієрей Андрій Помазанко, клірик Черкаської єпархії.
«Ми і в одному класі навчалися, і в одному храмі паламарили, і разом, милістю Божою, поступали та навчалися у ВДС», – зауважує священник.
Чотири роки у ВДС – це період не лише одного навчання, це послухи, богослужіння, спілкування з людьми особливої духовності. Ректор ВДС отець Петро Влодек, о. Адам Борочук, о. Никанор Шимко, о. Петро Муляр, о. Ярослав Антонюк, о. Василій Левковець, о. Володимир Шекель – це все священники з великої літери, які вчили семінаристів не лише азам науки, вчили життя, каже отець Вадим.
«Без всякого перебільшення, для нас безумовним прикладом був наш ректор, нині покійний протоієрей Петро Влодек. Він та інші священники несли у собі якийсь особливий дух, дух духовності. Дивлячись на них, на їх життєвий шлях, студенти розуміли і собі, яким має бути священник», – пригадує батюшка.
Закінчивши Волинську духовну семінарію у 1998 році, знову таки із «двома четвірками», тоді ще випускник Вадим Лебедь вирішує продовжити навчання у духовній академії.
«Це теж особливий період, адже поряд Києво-Печерська лавра, мощі святих. Атмосфера особливої святості та духовності – що дуже важливо для майбутнього пастирського служіння», – ділиться клірик Волинської єпархії.
Роки навчання в академії для нього були тісно пов’язані із науковою діяльністю. Адже коли постало питання вибору теми дипломної роботи, яку, до слова, пишуть усі студенти духовних академій, отець Вадим вирішив працювати над роботою на здобуття освітнього ступеня кандидата богослів’я, досліджуючи історію чудотворних та благодатних ікон древної Волині.
«Певні напрацювання у мене були ще з років навчання у ВДС. Так склалося, що тоді ми, як студенти, брали участь в історичних конференціях у місцевому краєзнавчому музеї. Також багато спілкувався із очільницею музею Волинської ікони у Луцьку Тетяною Єлісєєвою. Відтак, тема ікон була дуже цікавою мені та близькою. Розвіяти власний страх, що не вистачить матеріалу для роботи, вийшло після численних місяців, проведених у Національній бібліотеці України імені Вернадського. Там і вдалося знайти такі потрібні для роботи тексти», – пригадує отець Вадим.
Загалом на написання роботи пішли два останні роки навчання в академії. І все, дякувати Богу, не було марно. Захистивши роботу під керівництвом Івана Михалка, викладача академії, наукова праця була визнана й Міністерством освіти і науки.
«Пригадуються сьогодні слова мого опонента – людини, яка була призначена від Міністерства для детального вивчення наукової роботи та експертної оцінки. У мене це був владика Веніамін, вікарій Полтавської єпархії, який сказав: працюйте далі», – ділиться волинський священник. Так, роботу було визнано на державному рівні, а йому за присвоєно ступінь кандидата богослів’я, що нині еквівалентно ступеню доктора філософії.
Два ювілеї в один рік
Так і сталося. Адже 2022 рік – двічі ювілейний для благочинного Луцького кафедрального округу. І особистий, і професійний. 1 вересня виповнюється ще й 20-а річниця викладання отця Вадим Лебедя у Волинській духовній семінарії.
Тоді ж, у далекому 2002 році, майбутній священник завдяки науковій роботі зустрів свою майбутню дружину.
«Насправді, це така дуже кумедна історія. Але і вона мала місце у нашому житті. Тоді комп’ютери були дуже великою рідкістю, свою наукову працю я набирав у мами на роботі. Однак там була програма «Логос», а мені потрібно було відправити текст у «Ворді». Тоді вирішили поїхати до колег з управління статистики в Луцьку. Ось там і познайомився зі своєї мабутньою матушкою», – ділиться спогадами отець Вадим.
У священника молодого викладача ВДС митрополит Ніфонт рукоположив в березні 2003 року. Першим приходом був Свято-Хрестовоздвиженський храм Луцька, що в Теремно. Біля одного престолу із настоятелем протоієреєм Миколаєм Бондаруком отець Вадим служив три роки.
Усі скорботи Господь посилає для блага людини
У 2006 році владика Ніфонт видав указ про призначення священника Вадима Лебедя будувати храм у селі Прилуцьке. На перше свято Воскресіння Христового у тимчасовому храму, де молилася громада, яка з 90-их років через прихильників Київського Патріархату лишилася просто неба, було лише 17 людей, і це разом з рідними батюшки, хористами та паламарями. Та з Божою допомогою, молитвами нині покійного отця Іоана Хільчука, який був духівником парафії, а також благодійників у 2017 році храм освятили. До цієї ж пори отець Вадим продовжував молитися та періодично звершувати богослужіння спільно з отцем секретарем єпархії у Хрестовоздвиженському храмі.
«Сьогодні ми теж переживаємо складні часи у житті і нашої держави, і нашої Церкви, передусім. Відбирають храми, виганяють на вулицю вірних, батюшки, які прослужили на парафіях десятки років, моляться під відкритим небом. Для нас же, православних священників, завжди і у всьому дороговказом має бути Христос. Бо тільки коли ми тримаємося Христа, нам не страшні ніякі перепетії. А люди прийдуть самі. Придуть, коли серцем і душею відчують місце особливої присутності Божої. Місце, де Господь діє, де діє Благодать Божа. І навіть якщо це буде під відкритим небом чи у малесенькій кімнатці», – ділиться отець Вадим та додає, що лише через молитву усі негаразди, які нині є у нашому житті і в житті Церкви можна буде здолати. Бо ж коли Христос з нами, то хіба важливо хто проти нас…
На завершення ювіляр зізнається, що за прожиті роки не шкодує ні про що. Бо глибоко вірить, що навіть труднощі, які доводилося проживати, Господь посилав для його ж блага. І не дарма ж апостол Павло у своїх посланнях говорить: «Завжди радійте, невпинно моліться та за все дякуйте Богу».
Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”
