Таке відчуття, що у наш дивовижний час слова совість, честь, порядність, щирість, гідність практично зникли з вжитку, втратили цінність в очах людей.
Навколо продається все, що святе: віра, дружба, любов, відданість… Дав слово – забрав слово. І ніяких при цьому переживань, відповідальності – нуль.
Люди, які живуть за голосом совісті, сприймаються як “вимираючий вид”, динозаври, їм дивуються, їх уникають, над ними сміються.
У вжитку – вульгарність, хамство, показуха, брехня та лицемірство.
Але де ж та межа, до якої може дійти людина. Де вона зупиниться?
Безумовно, є міра Господнього терпіння. Усім дається шанс змінити та переглянути своє життя, погляди. І якщо людина не робить висновків, а продовжує наполягати на своїй невихованості, вона буде пожинати плоди своїх помислів та дій, отруїтися власною дурістю.
Життя стане продовженням її думок, тобто абсолютно безрадісним та убогим. Людина стає “живим трупом” та вже не живе, а лише імітує життя.
Загалом, слова “віруючий” та “порядний” – синоніми. Людина істинно освітчена не може бути атеїстом.
Начитаність зовсім не говорить про те, що людина гармонійно розвинута. Розвинута людина неминуче шукає Бога та неодмінно Його знаходить.
Так, усі ми недосконалі. Але принципово важливо мати прагнення стати первозданним Адамом, таким, яким він був до гріхопадіння. Це означає зненавидіти гріх та нести в серці спасительну тугу за Раєм.
Дух же, виходячи з прагнення людської душі, змінює її та перетворює.
