11 жовтня Церква вшановує пам’ять Собору преподобних отців Києво-Печерських, які у Ближніх печерах (прп. Антонія) спочивають. Дивовижну історію про Києво-Печерську Лавру та її преподобних у день свята публікує Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ.
У Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври покояться мощі сімдесяти трьох преподобних отців.
Найбільш відомі з них: основоположник чернецтва на Русі преподобний Антоній (мощі його приховані); преподобний Прохор Лободник, який годував Київ під час голоду солодким хлібом, випеченим з трави лободи; свята праведна Іуліанія, княжна Ольшанська; преподобний Варлаам – перший ігумен Печерського монастиря; святий Марк Гробокопач, який готував місця для спочилих братів обителі; преподобний Нестор Літописець – помічник всіх учнів і автор «Повісті временних літ»; преподобномученик Мойсей Угрин, до якого звертаються при спокусах блудного характеру, святий Аліпій – покровитель іконописців, а також дванадцять святих греків-будівельників, які працювали над створенням Великої лаврської церкви, на честь Успіння Богоматері.
Крім перерахованих святих, серед Печерських преподобних відомо тридцять угодників Божих, від яких збереглися мироточиві глави. Немає сумніву, що відомі далеко не всі імена преподобних отців Києво-Печерських.
В загальній пам’яті Собору прославляються всі отці, які просіяли подвигами в печерах.
Перше знайомство
У самому центрі Києва знаходиться великий монастир — Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра. На схилі Дніпра розташувалися красиві храми, величні споруди, дивовижні сади і доріжки, вимощені старовинною цеглою. Але саме серце монастиря криється… під землею. Адже недарма його називають Печерським, тобто, кажучи сучасною мовою, — печерним. Внизу, під високими дніпровськими горбами, ховається лабіринт із вузьких (не розійтися і двом людям) коридорів. Зайти сюди може будь-хто. Правда, варто прихопити з собою свічку, адже там, унизу, дуже темно, а місцями панує абсолютний морок.
Тут, у печерах, і зберігається до цих пір найголовніший скарб Лаври. Тільки це не золоті монети, не дорогоцінні камені і не дороге церковне начиння. Це святі люди. Уздовж стін протягом усього підземного лабіринту покояться мощі київських святих — від IX до XX століття. Майже всі вони за життя були пов’язані з Києво-Печерською Лаврою.
Та найперші з них прославилися ще до Хрещення Русі…
Святі вікінги
У самому центрі стародавнього Києва гомонить натовп. Воїни, наближені до князя, прості городяни і, звичайно, жерці — служителі давньоруських богів Перуна і Велеса. Люди обступили міцний дерев’яний будинок і гнівно кричать щось господареві, який стоїть у дверях, але наблизитися не вирішуються. Занадто добре знають, на що він здатний із мечем у руках.
Господар будинку — Тур — сам з вікінгів, або, як їх тоді називали, варягів — суворих воїнів із холодних берегів Балтійського моря. З дитинства звичні боротися, вони не дорожили в бою власним життям, наводячи на ворогів жах своєю відчайдушністю. Ось і зараз, як би не вирували гнівом ті, хто засуджував, однак підійти до входу в будинок все ж ніхто не ризикнув.
А причина їх люті в тому, що княжий дружинник і майстерний воїн пішов навіть не проти князя… Проти богів!
«Аскольд і Дир зібрали у себе багато варяг и стали володіти землею полян». Фрагмент Радзивілівського літопису.Звичайно, останнім часом серед жителів Києва стало з’являтися все більше християн, навіть бабуся нинішнього князя Володимира — княгиня Ольга, була християнкою. Та й брат князя Ярополк, кажуть, симпатизував християнам. Однак тепер язичницька віра, що начебто ослабла, знову набирає силу! Сам князь Володимир доклав до цього руку. За його наказом в центрі міста спорудили ідол верховного бога Перуна, а жерці заговорили про старі традиції: час по-справжньому задобрити богів і принести їм у жертву людину.
Літопис зберіг до наших днів розповідь про ту подію: «І сказали старці і бояри: “Кинемо жереб на юнаків і дівчат, на кого впаде він, того і заріжемо в жертву богам”».
Жереб випав синові княжого дружинника, варяга Тура. Всі чекали, що він не стане опиратися такому рішенню. Адже варяги особливо шанують язичницьких богів — войовничих і нещадних.
Але почувши про те, що його синові, Іоанну, випав жереб, Тур лише розсміявся:
— Не боги це, а дерево. Нині є, а завтра згниє. Є лише один Бог. Він створив небо і землю, зірки, місяць і сонце. Людину теж створив Він і призначив йому жити на землі. А ці боги що сотворили? Вони самі створені. Не дам сина мого бісам.
О це так новина! Невже безстрашний воїн-варяг — християнин? Звичайно, він тривалий час прожив у Візантії, служив там в армії імператора, де багато варяг приймали християнство… Але якось все ж не віриться. Хоча чого тут дивуватися: адже Тур прийняв нове, християнське ім’я — Феодор, та й сина хрестив християнським ім’ям Іоанн.
Натовп йде на штурм. Раз, другий… Але батько з мечем у руках не підпускає тих, хто штурмують, до сина. Хто тут розповідав, ніби християнство — віра слабаків? Феодор прийняв рішення пожертвувати собою: або захистити свого сина, або загинути разом із ним. І в чесному бою його непросто було здолати навіть натовпу.
Довелося йти на хитрість… Будинок Феодора стояв на стовпах. Вороги підтяли їх, і будинок зруйнувався, поховавши під собою двох варягів — батька і сина, які стали першими християнськими мучениками Русі.
А де ж був у той час київський князь Володимир? Про це нічого не відомо. Але героїчна смерть його вірного воїна, який не віддав сина на розтерзання жерцям, напевно, потрясла князя. Все частіше і частіше почав замислюватися Володимир про вибір іншої віри, про відмову від кривавих жертв. Однак пройшло ще близько десяти років, перш ніж цей вибір був зроблений. Князь Володимир сам прийняв хрещення, а після власноруч зрубав ідол Перуна, скинувши його в Дніпро. На місці загибелі Феодора та Іоанна в знак покаяння він побудував першу в Києві церкву, названу Десятинною…
На початку ХХ століття в центрі міста проводилися розкопки. Київ багато разів руйнували, місто палало — із часів князя Володимира майже нічого навіть із кам’яних будівель не збереглося. Не стало й Десятинної церкви. А ось зруйнований фундамент того простого дерев’яного будинку на стовпах археологи знайшли збереженим.
Може бути, збіг, а може, і щось більше. Адже і мощі його господарів, святих вікінгів Феодора та Іоанна, теж по цю пору покояться в печерах Київської Лаври.
Розклад
Зараз стародавні Антонієві і Феодосієві печери відкриті щодня з 9.00 ранку до 16.00 вечора для всіх охочих вклонитися святим нетлінним мощам преподобних отців Печерських.
Вхід у Ближні печери
Преподобний Антоній — батько руського чернецтва
Ікона преподобного Антонія Печерського
Чернець Антоній народився на північ від Києва, в містечку Любеч. Свою першу печеру Антипа (таке ім’я він отримав при народженні) викопав зовсім ще дитиною. Погодьтеся: бажання дивне. Але не будемо передчасні в своєму здивуванні. Багато талановитих людей в дитинстві і юності пробували себе в ролі дорослих. І всякий раз у подібних випадках ми маємо справу з людьми, у яких в грудях палає особливий вогонь. Це вогонь пошуку. А загорівся Антипа так, тому що багато подорожував південними країнами. А потім, повертаючись, зупинився в грецькому монастирі на Афоні, прийняв там постриг і хотів вже залишитися назавжди. Але досвідчений монах, його духівник, велів Антонію повернутися на батьківщину.
Ігумен благословив Антонія зі словами: «Іди знову на Русь, і хай буде на тобі благословення Святої Гори, бо від тебе багато стануть ченцями».
На Афоні ченців і так чимало, чернече життя вирує. А ось на Русі монастирів ще майже немає. Там-то і треба було попрацювати Антонію.
У галасливому Києві він не залишився, а й далеко відходити від столиці не став. Антоній у пошуках місця проживання відправився в приміські угіддя. А куди б пішли ви? Може бути, туди, де хоч щось нагадувало б вам про рідні місця? У Любечі було озеро Берестове. Під Києвом був такий самий березовий ліс над Дніпром, і село також називалося Берестове. На дніпровському схилі Антоній відшукав печеру. Цю печеру вирили варяги. Варязькі купці на той час вели своєрідну торгівлю. Втім, не тільки вони одні. У великих укріплених містах товари купували, а маленькі, погано захищені, просто грабували з тим, щоб награбоване продати в іншому місті. У печерах же ховалися від негоди і ховали там скарби. Ці скарби іноді знаходять і сьогодні.
Хоча Антоній нікого і не кликав із собою, але люди приходили до нього самі. Коли їх стало дванадцять, побудували першу церкву. Потім створили монастир. Правда, бути його настоятелем Антоній не захотів, попросив обрати когось ще з братів. А пізніше, коли ченців стало більше, спробував знову усамітнитися. Пішов на сусідній пагорб і викопав нову печеру. Та тільки й там навколо нього знову стали селитися учні…
Дивно, та сьогодні серед безлічі святих, чиї мощі спочивають в Лаврі, немає її засновника і отця всього вітчизняного чернецтва — Антонія. Все життя мріяв про самоту, преподобний зміг, нарешті, отримати його тільки після своєї смерті. Відчуваючи, що його час близький, Антоній зібрав братів, попрощався з ними і попросив не виставляти його мощі для поклоніння. Потім зайшов до своєї келії — і земля обсипалася за ним, повністю заваливши прохід.
Хоча всі приблизно знають, де розташовувалася келія, але навіть у наш час настирливим археологам так і не вдалося розкопати її і потривожити святого засновника Лаври.
«И ведом стал всем великий Антоний и чтим всеми, и стала приходить к нему братия, и начал он принимать и постригать их».
Собор преподобних отців Києво-Печерських, які у Ближніх печерах спочивають
Детально про кожного святого, які в Ближніх и Дальніх печерах спочивають, можна прочитати на сайті Києво-Печерської Лаври.
Чудеса кожного дня
Православна традиція називає чудеса подоланням законів буття. У житті Лаври чудеса траплялися часто, та й зараз трапляється те чи інше диво.
Багато чудес нерозривно пов’язані з подвижниками обителі. Так, у праці ієромонаха Афанасія Кальнофойського, виданій в 1638 році під назвою «Тератургіма», розказано про 64 дива від мощей. Наприклад: «Літа 1621 князь Павло Курцевич, хворий на очі, котрий не тільки нічого не бачив, але від важкої хвороби ледве міг ходити з підтримкою, прийшов до Печерського монастиря… Побачила братія святої обителі, як він страждає, пожаліла його і сказала йому: «Пан Курцевич, ця свята Лавра є чудотворною, і багато хто з тих, хто з вірою приходили сюди, молитвами преподобних отців наших Антонія і Феодосія отримували зцілення. І ти теж (хоча і не православної нашої, а латинської віри) попроси ієрея, щоб на ранок відслужив у печері преподобного Антонія службу. Ти, послухавши святу Літургію, від хреста святого Марка Печерного, що на рак з мощами його лежить, водою святою очі з вірою промий, зцілення за молитвами святого (а багатьох силою Христовою зцілює), сподіваємося, отримаєш». Той все виконав, приклався до святих мощей і пішов. «І негайно в той же час припинилася його хвороба… І так з тих пір зір повернувся до нього і він зцілився».
***
Є історії і вельми повчальні. Один із келійник католицького єпископа в 1628 році, будучи в печерах, став лаяти святі мощі, тягав їх за волосся і говорив: «Не ці святі, але Русь мертві засушили тіла, щоб обманювати тих, хто приходить». Коли вийшов із печери, сів на свого коня і поїхав в дорогу разом із паном своїм єпископом. І тільки вийшли з монастиря — кінь його впав із ним і зламав передні ноги, та так, що там і здох. Сам же келейник вельми розбився. Потім ще багато зла сталося з ним, поки незабаром, в тому ж році, був убитий».
***
“Повість времінних літ” глаголицею
В історії монастиря збереглося свідоцтво про один випадок, який стався в 1463 році. На свято Пасхи, зайшовши, як зазвичай, в печери, монах-доглядач разом із двома помічниками зупинився в проході і, віддаючи данину поваги спочиваючим тут останкам, голосно промовив:
— Христос воскрес, святі отці і браття!
У відповідь на це вітання стіни печер відгукнулися десятками голосів, які гучно, як одна людина, вигукнули:
— Воістину воскрес Христос!
Глас повторився тричі. У печерах в ту пору не було нікого, тому доглядачеві і його супутникам, які перебували в той момент в ясному розумі, стало очевидно, що сталося чудо. Монаха звали Діонісій на прізвисько Тріска.
Святий став одним з останніх ченців Печерської обителі, хто закінчив свій життєвий шлях в підземеллі. Після Діонісія ми практично не знаємо людей, які подвизалися б у печерах. Про нього практично нічого не відомо. Згідно з переказами Лаври, він був священником. Своє прізвисько отримав через неймовірну худорлявість. Земне життя Тріска закінчив затворником в одній із підземних келій.
Форпост Православ’я
Особливі випробування належало пройти обителі в XVII столітті, коли вона стала одним із небагатьох монастирів України, які не перейшли під юрисдикцію уніатів. Це був час жорстокої боротьби за віру, і ченці вийшли з цієї боротьби переможцями.
Уперше збройні загони прихильників унії підійшли до стін обителі в 1596 році. Король встиг видати указ про перехід монастиря в руки уніатів, і ченці вимушені були покинути рідну обитель. Ченцям на чолі з архімандритом Никифором (Туром) довелося навіть оволодівати військовою справою і разом із православними киянами в буквальному сенсі відбивати атаки ворога. Друга спроба уніатів заволодіти монастирем в 1598 році була також безрезультатна. Монастирю вдалося також відстояти силою свої великі маєтки.
За часів архімандритів Єлисея (Плетенецького) і Захарія (Копистенського) в монастирі діяла заснована в 1616 році друкарня. Навколо неї об’єднувалися відомі письменники, вчені-богослови, художники, зокрема ченці Павло (Беринда), Захарія (Копистенський), Петро (Могила), Інокентій (Гізель), Олександр і Антоній (Тарасевичі). Тут побачили світ розкішно оправлені й прикрашені гравюрами житія святих, Євангелія, акафісти, Псалтирі, букварі, календарі, твори з історії Церкви. 1631 року митрополит Петро (Могила) відкрив тут школу, яка згодом була з’єднана з братнім училищем, що стало початком Києво-Могилянської колегії.
Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра
***
Києво-Печерська Лавра багато разів зазнавала різні напасті. Так, через півстоліття після смерті знаменитого Іллі Муромця татаро-монголи вторглися в межі руських земель. Князі, захоплені боротьбою один з одним, не змогли їм протистояти, і в 1240 році Київ і Лавра були зруйновані.
Здавалося, монастирю прийшов кінець, адже храми спалені, а майже всі монахи вбиті. Але ні! Поступово знову відродилося тут життя, знову зібралися розсіяні по землі брати, прийшли і нові люди.
Були в історії Лаври часи розквіту, були часи занепаду. Але навіть у тяжкі роки тут завжди знаходилося місце чернечому подвигу, початок якому майже тисячу років тому поклав чернець на ім’я Антоній.
Собор преподобних отців Києво-Печерських
