Про святість як сенс життя та знайдення її у молитві відомий режисер та сценарист протоієрей Сергій Баранов поговорив із молоддю в Новоспасівській обителі для Православіє.Ру.
Отець Сергій багатьом відомий своїми авторськими глибокими та ліричними фільмами. Тому перше його слово – короткометражна картина “Ціна мого життя”. А якщо у життя Така Ціна, то і сенс його не є меншим, аніж святість. Про це і було вступне слово отця Сергія та його наступні відповіді на питання тих, хто зібрався.
Головна відмінність християн
– Одного разу отець Софроній (Сахаров) зачепив дуже високі теми, на що один досвідчений монах сказав:
– Отець Софроній, давайте говорити про те, що стосується нашого рівня… Обережніше би ставитися до тих тем, які дуже високі для нас.
І тоді ще дуже молодий ієромонах вирішив заперечити:
– Звичайно, я певною мірою з вами погоджуюся. Але чому я дозволяю собі говорити про високе, не боячись, що це пошкодить моїй душі? По-перше, коли ти маєш перед собою недосяжну мету як ідеал, її недосяжність спонукає тебе постійно бути в динаміці. Тому що ти, безперестанно прагнучи до неї, не можеш повною мірою нею заволодіти, і це тебе змушує трудитися і трудитися. А, по-друге, коли перед тобою високий ідеал, то у контрасті з ним ти будеш відчути свою нікчемність. Тут складно загордитися, тому що раз у раз відчуваєш свою невідповідність.
Вислухавши все це, той старий схимник-афоніт відповів:
– Ну, отець Софроній, якщо така справа, то ця розмова можлива.
Я не побоявся назвати нашу зустріч “Святість як сенс життя”. Для когось це занадто зухвало, для когось кострубато. Інші ж відразу ж відхрещуються від такої висоти…
Мені здається, що для перших християн святість і була сенсом їхнього життя. Вони так просто жили. У посланнях читаємо, що вони так і зверталися один до одного: “Святим такої-то Церкви…”.
Переважно про сенс життя людини говорять такі заїжджені фрази, як: “Треба побудувати дім, посадити дерево, виростити сина”… Але я в певний момент став оцінювати своє життя за цими лекалами і зрозумів, що я не одне дерево посадив, і дім збудував, і народив шістьох дітей, і внуки вже пішли… А ще будував храми, писав ікони. Господь благословив на Святій Горі Афон розписати невеликі келії… 23 роки я відвідував в’язниці. Організував будинок для безхатьків та 13 років утримував його. Побудував кафедральний собор. Писав книги, знімав кіно. Писав сценарії для театру… Де я себе тільки не проявив. Навіть співав у світському хорі ветеранів міста. Ну і що? Ось зараз мене на зустрічах запитують: “Отець Сергія, а ти задоволений? Стільки у житті всього наробив…”.
А я не знаю, що відповісти… Навпаки – якесь відчуття пустоти. Дуже схоже на переживання, яке описував Соломон устами свого Еклезіаста: я володів мудрістю і повною мірою пізнав мудрість, і зрозумів, що це – суєта. Я був найбагатшим, насолодився багатством, переситився і зрозумів, що це – суєта. У мене було все, але в кінці життя я можу сказати, що тоді, коли це все залишається у минулому, – все це суєта…
Здавалося б, читаючи Еклезіаста Премудрого Соломона, можна було би сказати, що це дуже песимістична книга, якби там не було останніх слів: “Отож, живи і Бога бійся” (Екл. 12, 13). Але я би відразу скоректував: слово “бійся” по-православному швидше звучить як люби. Бійся – у сенсі бійся втратити Його, бійся образити Його, бійся зрадити Його, бійся залишитися без Нього. Тому що це дійсно страшно.
І ось, після всього, що я зробив у житті, я зрозумів: все це суєта суєт. Останньою, найголовнішою, найдорогоціннішою, найсвятішою справою став монастир. Ось я три дні не був у нашому Іверському монастирі міста Орська, де я є духівником, і відчуваю, як скучив за нашими матінками, за нашим Уставом, за нашим духом, за нашими нічними літургіями, за нашим правилом Ісусової молитви, коли весь монастир ввечері затихає, і в кожній келії: “Господи, Господи, Господи”… Нарешті я знайшов сенс.
Усе інше має сенс, коли проходить через головне. У Православ’ї все христоцентрично. Якщо немає Христа, то все суєта, – говорив Премудрий Соломон.
А де Христос? Дуже сумно, що інколи люди ходять до храму по 50 років, хтось навіть більше, і вони не зустрічають Христа. Вони дуже багато знають про Христа, сперечаються про Христа, вивчають постійно щось про Христа… Але Самого Христа вони не знають. Це як мати щирість, старанність та постійність, але рухатися не в ту сторону. Людина іде, старається, потіє… Але вона іде не в ту сторону! Не в сторону Христа…
Я би хотів, щоб ви задумалися. Скажіть: ми намагаємося дотримуватися закону моралі, жити чисто, не грішити, любити ближнього, бути хорошими чоловіками та матерями, не зраджувати, турбуватися про домашніх, не пити, не курити… Хтось змушує себе на більше: він виходить назовні – відвідує хворих, людей похилого віку, іде у в’язниці, готує безхатьків, усиновляє дітей, облаштовує кризові центри, щоб жінки не робили абортів… Але ось зі всього, що я зараз перерахував, що не міг би робити й атеїст? Все міг би робити!
А чим же ми тоді відрізняємося від атеїстів? У чому наша суть? Що вони не роблять і що не те, що можуть, а повинні робити християни? Молитися! Під молитвою тут мається на увазі не “вичитування” фрагментів молитвослова або Пластиря, чи промовляння чогось там напам’ять, а молитва, як стан, у якому дуже близький Бог. Стан, у якому Бог з ідеї – високий, світлий, філософський – стає раптово Живим Богом, Богом особистістю.
Мені інколи говорять:
– Я ось прочитав у святих отців, що без сліз не можна молитися…
І причащатися без сліз не можна, писав преподобний Симеон Богослов… І ось ми починаємо якось себе психологічно налаштовувати, працювати над собою, щось там підкручувати, щоб з’явилося покаяння… Ось зараз доб’ємося сліз, тоді, мовляв, і будемо молитися…
– Знаєте, – кажу, – коли прийде Христос, не як ідея, а ось саме Він, ти їх уже не зможеш зупинити, свої сльози… Вони просто потечуть у тебе струмками!
Хтось намагається штучно викликати у себе каяття, починає якось ревно надривати себе, копатися у собі… Але знову ж: коли прийде Святий Дух і відкриє вам очі на самих себе, ви не зможете не заплакати… Дуже добре, коли це приходить від Нього, а не від нашого якогось автотренінгового самоналаштування, – тут може бути помилка. Коли ти сам повіриш у те, що ти сам же себе створив, – це помилковий стан. У духовному житті найправильніше – це коли все приходить поступово та природно. Є такий вислів: “Твори молитву, і молитва тебе всьому навчить”…
Люди! Побережіть час! Витратьте його на головне!
– Як сьогодні молитися, коли у сучасному ритмі життя ні на що не вистачає часу?
– Час – один і той самий. Ставлення до часу стало іншим. Ми витрачаємо години на пусті справи, а на головне і хвилин не залишається. От який час був, наприклад, у моєї бабусі, в якої чоловік загинув на війні, залишився сирота-син, не було зарплати, були трудодні-галочки, що виставляли в колгоспній відомості, у хліві мучала худа корова… Але чомусь для духовного життя, на молитву час люди тоді знаходили… Ми зараз всім забезпечені: пральні машини, пилососи, посудомийки… а часу у нас немає?! Просто ми живемо якось легковажно.
Діоген колись бігав вулицями з ліхтарем та кричав древнім грекам: “Шукаю людину!” – так само і мені хочеться вибігти зараз із закликом: “Люди! Побережіть час! Витратьте його на головне! Його дуже мало!!! Його недостатньо, щоб просиджувати у телевізора, займатися пустими справами…”
Кудись поїхати, сходити заради інтересу у нас завжди час знаходиться. Але ж це не найголовніше у нашому бутті. Це все можливо. Бог благословляє і відпочинок. Але це не є чимось суттєвим…
Знаєте, коли це починаєш розуміти? Коли потрапляєш в онкодиспансер і тобі кажуть: “Ми вам повинні сказати страшну річ… У вас пухлина!.” Що відбувається з людиною? Ще вчора у неї не було часу, але вона раптом знаходить час на лікарів, на якісь китайські вправи, шукає грошей на дорогі ліки… Звідки? Для чого?
Ми перестали відчувати, що наше життя – це і є повільне вмирання. Ось хто з нас зараз повільно не вмирає? У когось просто довше цей процес триває, у когось швидше, але його у кожному з нас не можна зупинити чи подолати, у плані життя цього тіла…
Але найстрашніше – це духовне вмирання. Смерть того, що не підлягає смерті – безсмертної душі. Ось тут жахливо усвідомлювати, що ти залишається з цією проблемою сам на сам… Без допомоги Божої…
Думаю, якщо все зважити, час на молитву можна знайти. Постав перед собою питання ребром: або я це роблю і живу, або не роблю – і вмираю для вічності.
Головне у молитві – Христос
– Як швидко може бути почута молитва святими угодниками Божими, Богородицею, Господом Богом?
– Господь Бог краще всіх, думаю, чує. “Той, хто створив вухо, хіба не чує? І той, хто створив око, не бачить хіба?” (Пс. 93, 9). Тому Господь ще називається Серцевідцем – Він дивитися на нас так глибоко, як ми самі себе не знаємо. За великим рахунком, Богу не потрібно нічого пояснювати. Його не треба вмовляти. Навіть просити у Нього чогось необов’язково. У молитві не прохання головне. У молитві головне – Христос. Коли у вашій молитві відбулася зустріч з Христом, у цей момент можна словесну сторону взагалі відкинути, – не в ній суть.
– Як зробити так, щоб Ісус Христом став центром життя?
– Йому треба поступитися місцем. Тому що там зазвичай знаходиться наше “я”, яке уявляє собі, що розташоване у центрі взагалі всієї Планети… І Христу там міста просто немає, – у нашій Планеті Йому не знайшлося куточка.
Правила духовного життя передбачають, що ти повинен поступитися центральним місцем у житті Христу
Усі правила духовного життя, які зібрані в православній аскетиці, передбачають, що ти повинен поступитися цим центральним місцем у житті Христу. Тоді це буде життєздатна Планета, створена Самим творцем, де Він – альфа та омега, початок і кінець, і є і буде. Він у центрі світостворення – все від Нього і до Нього. І для тебе це буде великим щастям. Тому що це місце скраю займе Достойний.
Тут не можна дати один якийсь рецепт. Це весь комплекс духовного життя. Вивчайте не просто моральну, обрядову частину Православ’я – вникайте у закони духовного життя. Дізнавайтеся, що писали святі отці про молитву. Як вони молилися? Треба все життя влаштовувати навколо цього досвіду молитви, тому що у центрі цього досвіду і є Христос.
Щоб стежити за тим, що не вмирає
– Як не втратити мотивацію до молитви? Інколи вдається виконувати правило з поклонами, а інколи і ні.
– Православні завжди користувалися певними засобами мобілізації: тільки став трохи забуватися – тут же підстьобує себе. Створюєш собі якусь подію в духовному житті, від якої уже потім і відштовхуєшся. Став холонути? Їдеш до святого місця. Набрався сил, надихнувся – і знову: не пропускай правило, молися собі і молись.
Але важливо зрозуміти: легко ніколи не буде. У цьому “тяжко” – вся суть праці над собою. Господь, коли прийшов, що сказав? Розслабтеся? Ні. “Хочеш бути Моїм учнем, візьми хрест свій” (Мф. 16, 24). Легко на Голгофі?
Він же не сказав, що все буде о’кей? Це протестанти вчать: бізнес піде, житлові умови зможеш покращити… “Бог мене любить! Ура! Як добре!”
Але так не буває у духовному житті! Через скорботи нам Господь відкриває очі на нас же самих. Дещо важливе нам так показує.
Пам’ять смертна – це дуже високий дар. Для когось, може, це занадто жорстоко. Можна пом’якшити почуття часу. Це коли людина постійно відчуває, що не тільки вона сама помирає, але і все навколо неї швидкоплинне, крихке і тлінне.
Ось ми зараз з вами говоримо, а хвилини минають… Через півтори години – кінець. І повторення не буде. Це вмирання – завжди і кругом. Воно точно актуальніше всього, що проходить.
Дещо подібне переживав отець Софроній (Сахаров), коли був ще молодим, – Бог дав йому це почуття часу… Щоб стежити за тим, що не помирає, – святість. Самого Бога.
Цим треба займатися все життя
– Як знайти наставника в Ісусовій молитві?
– У книзі “Наставник молитви Ісусової” про старця Харалампія Діонисіатського, учня преподобного Іосифа Ісихаста, є такий приклад. До нього приїжджає студент із Салонік та говорить: “Отче, я зрозумів, що я, як християнин, повинен за заповіддю апостола – “безперевно молитися” (1 Сол. 5, 17) – займатися Ісусовою молитвою. Я пішов у нас в місті до одного зі священників та попросив: “Отче, наставте мене в Ісусовій молитві”. А він насварився на мене: “Категорично: не можна тобі цим займатися! Ті зійдеш з розуму, впадеш у спокусу – не потрібно”. Я не задовольнився цим та пішов до іншого батюшки, і він порадив: “Знаєш, я сам не дуже добре цю тему знаю. Але ти поїдь на Афон, там це головна тема їх життя, і ти там знайдеш, у кого запитати”. І тоді отець Харалампій здивувався: “Як добре вчинив другий священник, який чесно зізнався: “Я не знаю, але ти піди та знайди того, хто знає, і в нього запитай”. І як непорядно розпорядився той перший, який і сам не хоче цим займатися, і тобі шлях спробував закрити”.
По-перше, не переставайте шукати вчителя, навіть якщо ви його не можете поки знайти. Були часи навіть на Святій Горі Афон, коли туди приїхав, наприклад, Паїсій Величковський шукати того, хто звершує Ісусову молитву – і майже нічого не знайшов. Я кажу “майже”, тому що завжди хтось та і залишається.
По-друге, щоб не помилитися: не шукайте на молитві ніяких станів – нічого надприродного. Наставник про це саме щоразу і нагадує. Досвідчений духівник підказує: не поспішай, не форсуй подій, або ж це буде не те, що ти шукаєш, це буде ілюзія досягнутого.
Господь говорить: “дай кров та прийми Дух”. Я часто наводжу приклад: навіть у земних муках, у мистецтві, щоб чогось досягнути, треба багато працювати. Кажуть: “Гризе граніт науки”. Так і є: якщо ти чогось хочеш досягнути, тобі доведеться зуби стерти.
А у молитві – науці з наук, мистецтві з мистецтв – тим більше. Тому, якщо ви наважилися серйозно зайнятися Ісусовою молитвою, шукайте вчителя. Нічого не плануйте: зараз, мовляв, я почну займатися, а через півроку у мене вже повинен бути такий ось результат. Ви повинні прийти в сферу молитви та вже не виходити звідти до самої смерті. Це справа життя. Цим потрібно займатися все життя.
Не спішіть, не перескакуйте через кілька сходинок, – спіткнетесь, скотитеся назад. Ось це скочування може вас розчарувати, і ви далі не підете. У Євангеліє є такий точний вислів: “Царство Боже нудиться! (Мф. 11, 12). Тобто цей процес дуже довгий, постійний, часто неприємний, некрасивий. І він дає надійний результат. А швидкі ефекти – дуже часто є міражем.
Бог Сам вас знайде
Не шукайте ніяких статків. Не шукайте на молитві Бога – Бог Сам вас знайде. Просто поступіться Христу головним місцем у вашому житті. Читайте молитву не емоційно, без інтонаційних прикрас! Нічого не потрібно! Просто постійність. Усяка справа, яка робиться стабільно, дає результат.
Без пропусків, без вихідних. Кожен вечір виділіть собі час. Хоча би півгодини. Закрийтеся у кімнаті. Почніть з поклонами вимовляти Ісусову молитву: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене”… Потім, після поклонів, у темряві, зупиніть свій розум від вражень, від роздумів, звільніть від образного мислення. Тримайте його сухим. Безвидним. Нетворчим. Зупиніть свою творчість. Дайте місце Богу. Просто говоріть: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене”…
Не шукайте на молитві Бога – Бог Сам вас знайде. Просто поступіться Христу головним місцем у вашому житті
А протягом дня частіше повторюйте усні молитви. Це коли людині страшно, вона відразу: “Мама!” Добре було би, щоб у нас молитва бувала такою, щоб ми відразу у всіх непередбачуваних обставинах кричали: “Господи!”
Старець Єфрем Арізонський говорить, що коли вони жили зі старцем Іосифом, Ісусова молитва настільки стала їх другою натурою, що інколи, починаючи літургію, вони виходили і говорили з амвону: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене”…
– Чи треба змушувати дітей молитися?
– Треба змушувати себе молитися. І щоб діти бачили, як ви молитесь. І нехай діти помічають, що ви молитесь щиро. І нехай діти зауважують, що після молитви ви стаєте не дратівливими, а добрими, сильними, мирними. Нехай діти спостерігають не тільки за тим, як ви молитесь, нехай вони ще відчувають і результат цих молитов. Тому що більше всього діти не прощають, коли ми говоримо високо, а плодів у нас самих не буває. Це їм дуже образливо. Тому змушуйте, найперше, себе молитися. А дітки за вами підуть. Тільки би ви їх не замучили. А то вони вже нікуди не зможуть дістатися.
З Богом треба спілкуватися
– Що таке духовна радість?
– Духовна радість… Це не можна пояснити. Це треба пережити. Як один чоловік іншого запитує: “Ти любив? Ти знаєш, що таке любов?”- “Так, я любив, я знаю, що таке любов”. – “Ну, давай, розкажи мені!” Той погодився: “Зараз…”. Але починає здихати, слова підбирати, приклади… Потім зізнається: “Слухай, так я не можу тобі це пояснити… Пережити це треба…”, Ну, як поясниш, що таке любов? Вона поза всіма категоріями цього світу.
– Як ви спілкуєтесь з іконою, коли пишете її?
– Та не спілкуюсь я, просто пишу ікону, і все. Я пишу ікону і говорю: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене… Господи Ісусе Христе, помилуй мене”…
Коли людина займається творчістю, вона від молитви якось може відволікатися. Одного разу я на Карулі, на Афоні, розписував вівтар, пишу, а сам: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене… Господи Ісусе Христе, помилуй мене”… – і так цілий день. А зі мною приїхав мій друг-мирянин. Я пишу ікони і молюся, а він носить цілий день двора і теж: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене… Господи Ісусе Христе, помилуй мене”…
На третій день афонський монах не витримав: “Слухай, ну з тобою все ясно… А ось цей – правда директор банку?” – “Так, – кажу, – і він не просто директор банку, він управляє всіма банками Оренбурзької області”. – “І що, цілий день Ісусову молитву читає?..” – “Він не тільки цілий день Ісусову молитву читає, він ще і з другої до третьої ночі встає на молитву!” Це, до речі, урок тим людям, які говорять, що дуже сильно зайняті. Чоловік, який управляє всіма банками області, напевно, нероба, так? У нього ж виходить з другої до третьої ночі вставати на молитву. Він розказував: “Жінка з вечора свариться на мене: “Занадто глибоко ти в Православ’я пішов. Давай пригальмуй”. – “Добре-добре”, – відповідаю. Вона засне, а він вночі о другій годину – хоп, встав на молитву! Вона і не підозрює, що чоловік з другої до третьої ночі – на зустрічі з Богом.
Вийди на свободу
– Як же мирянину займатися Ісусовою молитвою? Це ж справа монахів. Для мирян небезпечна…
– А звідки у вас такий досвід в Ісусовій молитві? Коли я чую якесь категоричне висловлювання, завжди хочеться уточнити: “А чому ви так беззаперечно це стверджуєте, що мирській людині не можна займатися, тільки монаху?”
– Духівник так каже…
– А, ну все… Тоді – “Амінь!” Хоча я все одно таємно від нього займався. Знаєте, якщо би ви хоча б краєм пройшли… Ось мене ніхто не змусить Ісусову молитву покинути. Хоча я ні з ким не буду сперечатися. Навіть постараюся прислухатися до того, що до мене намагаються донести. Але змусити покинути Ісусову молитву того, хто пробував, що це таке, – неможливо. Ніколи.
До мене приїжджав друг-священник: “Отець Сергій, – говорить, – ти постійно тягнеш чотки з Ісусовою молитвою, а я то почну, то покину… То знову візьмусь за правило, то не до нього… Але тепер я її не покину”. – “Чому?” – “Я відчув її смак. І мені все інше стало несмачним”.
Якби я хотів, щоб ці батюшки, які відговорюють всіх, відчули смак Ісусової молитви. Не смак ось цього от: “Ти вичитав правило?” – “Вичитав!” – “Усе! Іди причащайся!” А смак того, що Бог близько… Він настільки світлий, настільки делікатний…
Я інколи говорю: уявіть, якщо чоловік народився в якихось батьків-безхатьків, у якомусь підвалі, йому з дитинства давали тільки хліб та воду, і сонце він ледь бачив через маленьке запилене віконце… І раптом цього чоловіка виводять на свіже повітря, він бачить круг сонця, голубе небо… І що ж? Якщо раніше він, не знаючи цього, був задоволений: головне, що перед ним вчасно поставили стакан води та окраєць хліба, – то тепер йому, який пізнав смак та силу життя, повертатися назад нестерпно.
Не думайте, коли встаєте на молитву, а моліться
– Які навчитися нерозсіяної молитви?
–Терпіть. Робіть-робіть-робіть. Ідіть від розважливого, такого, що аналізує все і вся, розуму. Поки ви знаходитеся у цій сфері, у вас ніколи не буде уваги. Ідіть від образного мислення – воно зазвичай вибудовує довгі образні ланцюжки-рядки.
Коли ми практикуємо Ісусову молитву, ми стоїмо в області серця розумом повністю, бездушно. Ми відмовляємося від всього цього. Бог знаходиться в області ірраціональній. Раціо тут тільки заважає.
– Дайте пораду: як почати? Промовляти Ісусову молитву повільно, швидко? Читала, що афонська практика – швидка вимова, російська – повільна. Ваша думка?
– Моя думка: як у вас виходить, так і робіть. Виходить – і слава Богу! Я так не люблю, коли починають сперечатися – хтось говорить: тільки повільно, інший – тільки швидко! Сама манера суперечки вже говорить про те, що людина духовно не здорова: йому постійно хочеться сперечатися-сперечатися.
Ті, хто говорять, що тільки повільне, вони це аргументують тим, що треба вдумуватися у слова молитви. Я відразу ж скажу, що думати і молитися – це різні речі. Коли ми молимося – це ми не думаємо, це ми молимося. Це інший стан розуму. А якщо ви від самого початку практикуєте це думання-думання-думання, ви так на ньому і застрягнете. Будете 10, 20, 30 років думати про Христа. Але особисто Його не зустрінете.
Варто тільки дуже сильно захотіти
– Мені все частіше хочеться бути однією, точніше кажучи, сам на сам зі Спасителем. Але у мене є чоловік, діти, внуки, я працюю в оточенні людей… Як ставитися до такого мого бажання?
– Напевно у вас це не вийде так, як це міг собі дозволити той же старець Іосиф Ісихаст. Звичайно, умови різні. Але певною мірою це можливо. Якщо людина вибрала правильний напрям та іде за ним, то навіть серед людей їй з Богом все можливо…
Якщо людина вибрала правильний напрям та йде, то навіть серед людей їй з Богом все можливо…
Інколи буває так, що одна людина з іншою розмовляє, а інша дивиться на неї, і ніби й не на неї. Знаєте такий стан? Я часто наводжу приклад Константина – батька святителя Григорія Палами, – який був сенатором при імператриці та займався Ісусовою молитвою. Інколи на засідання Сенату хтось до нього звертався, а Константин чомусь не відповідав. Тоді імператор говорив: “Та не зачіпайте його, він молиться!”
Якщо людина дуже сильно хоче… Треба тільки дуже сильно захотіти… Зрозуміти, наскільки це дорогоцінна перлина, і забажати її. Про це Господь говорить, що людина продає цілий статок, щоб купити перлину (Мф. 13, 45-46). Так трохи. Щоб продати статок (це дуже затяжне заняття) і купити перлину, треба знати її ціну. Людина, яка не знає їй ціни, скаже: “Це безумство!” А той, хто знає ціну, готовий кілька статків продати. Дуже велика ціна.
Якою мовою говорить Бог?
– Зустріч з Господом та покаяння – це дари Божі чи це можна вимолити? Або просто час повинен прийти, і Бог все подарує?
– Коли мене запитують про Ісусову молитву: чи дозволяється входити у серце, то я завжди відповідаю: ми так не робимо, ми стоїмо розумом у серці, серце – це святая святих, туди не ввійти, туди може тільки ввести Господь разом з Собою. Входити самому в святая святих – зухвало. Ми просто стоїмо, як жебраки, і терпимо: “Господи… Господи… Господи”…
Ми бажаємо Господа, але Він відкривається нам Сам. Ви просто стійте-стійте-стійте, просіть Його і не будьте зухвалими.
– Як уникнути помислів під час молитви?
– У вас не вийде уникнути їх, їх можна тільки ігнорувати. Я не люблю вислів “боротьба з помислами”. Ми неправильно це розуміємо. Це відразу ж налаштовує нас на якісь баталії. Та ви і не посилите цю війну. Не звертайте увагу на помисли: вони до вас стукають, а ви робіть свою справу: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене…Господи Ісусе Христе, помилуй мене”… Хоч з револьвера нехай перед вухом у вас стріляють. А ви зосередьтеся на своєму: “Господи Ісусе Христе, помилуй мене”…
Ціль сатани – вивести вас із себе. А коли ви буде не в собі, тоді він вам уже і скрутить.
Ось на ринку з циганкою не можна зупинятися. Ти почнеш з нею сперечатися – підеш без сумочки. Від неї можна тільки втікати. Теж саме і з помислами: ви почнете з ними сперечатися, і вони вас собою просто захоплять – і ось ви вже у цих помислах, і ця тяганина не закінчиться ніколи.
Я зараз згадав таке анекдотичну ситуацію. Коли у мене вкотре народилася дитина, ми поїхали з матінкою на ринок, вона пішла за покупками, а я стою з немовлям та няньчу його. Раптом мене запримітили дві циганки, про щось між собою переговорили. Я зрозумів, що вирішили мене без гаманця залишитися (а він і так був у матінки). Одна вирушила в мою сторону…Кроків десять до мене не дійшла, як раптом я її вичитав: (отець Сергій вправно скандує якусь фразу на циганській мові). “Ти що, циган?!” – подивилася вона на мене. – “Так, я тут заробляю”, – підтверджую, погойдуючи немовля. Насправді ж, у нас колись цигани стояти табором перед храмом, жебракували. Я з їхніми хлопчиками товаришував, вони мені кілька фраз і накидали, я і вивчив цей монолог. Та пішла, іншим циганкам пальцем показує: “Туди не ходіть, там його місце”.
Як він Ісусовою молитвою займається, так? Такий несерйозний…
Але і з Богом треба тільки Його мовою розмовляти.
– Як зрозуміти, що ти з Богом, а не просто це твій стиль життя?
– Ну, якщо у вас це під питанням, то просто ще не відбулося. Коли Бог прийде, тоді питання зникають. Тоді просто течуть сльози.
Протоієрей Сергій Баранов
Записала Ольга Орлова
Переклад з рос. Любові Максимчук
