2.9 C
Lutsk
Вівторок, 19 Березень, 2024
Основи православ'я Публікації

Коли пробачити було неможливо…

Прощення. Здається, це так просто. Прощати своїх ворогів і усіх, хто нас просто чимось образив, нам заповідано Самим Богом. У Євангелії сказано: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, докори йому, а коли він покається, прости йому; І хоча б сім раз в день згрішить проти тебе і сім раз звернеться до тебе, кажучи: каюся, – прости йому». (Лк.7:3,4). Якщо ми, маючи в серці образу на когось, просто спробуємо помолитися, і почнемо читати «Отче наш», то тут же самі осудимо себе. Бо просимо Бога простити нас так само, як ми прощаємо тих, хто образив нас…

Проте, будь-який християнин погодиться: прощати і просити прощення – ох, як складно. Язик не повертається, чи не знаходиться потрібних слів… У такий момент, напевно, нам особливо потрібна допомога святих. Тих, хто знайшов у собі сили пробачити навіть своїх мучителів і вбивць. У різні століття ці люди у всьому до кінця були вірні Христу, пам’ятаючи про принесену Ним жертву і молитви за тих, хто розпинав Його: «Отче, прости їм, бо не відають, що творять» (Лк.23:34)

Старий Заповіт

Перші приклади прощення дає нам ще Старий Заповіт. Ісав, у якого брат Яків хитрістю відняв первородство і батьківське благословення, прощає його. (Бут. 33: 4). Йосиф, проданий братами в рабство, стає наближеним фараона. Брати, розуміючи, що тепер він може розпоряджатися їх життями, тремтять, але Йосиф заспокоює їх: «Не бійтеся, бо я боюся Бога». (Бут. 50:19)

В обох наведених випадках мова йде саме про родинні, братні відносини. Звичайно, іноді пробачити родича чи не простіше, ніж незнайомого злодія або вбивцю, але все-таки таке прощення доступне будь-кому з нас. Християнство підніме цю чесноту на іншу висоту. Христос вимагатиме від своїх учнів більшого – люби не тільки тих, хто робить тобі благо, а й справжніх ворогів.
Новий Заповіт

Але спочатку Він навчить людей звертатися до Бога як до Отця. Найбільший приклад прощення дає нам історія блудного сина. Батько, з розпростертими обіймами зустрічає сина – це Сам Господь, Який терпляче очікує нашого повернення. Алегорична розповідь про всепрощення Господнє так вражає художників, поетів, письменників, що донині є одним із найяскравіших образів, зображених на полотні й у слові.

Уже перший мученик християнської епохи перед смертю до останнього буде вірний Христу. Архідиякон Стефан, коли його побивали камінням, до останнього подиху молився і помер із молитвою на вустах про своїх убивць: «Господи! не врахуй їм цього гріха!» (Діяння7:60).

Християнські мученики

Житія святих, які жили за століття до нас, скупі на подробиці, але доносять головну істину: перші християни йшли на смерть і муки, та розуміли, що їх гонителі – лише знаряддя в руках сил зла. Вони ненавиділи гріх, але прощали грішників.
Такими були святі мученики Прокл і Іларій, які постраждали під час гоніння за імператора Траяна (98-117 рр.). Їх силою намагалися змусити принести жертву язичницьким богам. Святого Прокла після тривалих катувань вивели за місто, щоб, прив’язавши до стовпа, розстріляти з луків. Воїни, які вели мученика на страту, умовляли його підкоритися і тим зберегти своє життя, але святий попросив, щоб вони виконали те, що їм наказано. По дорозі до місця страти їх зустрів племінник святого Прокла Іларій, який зі сльозами обійняв дядька-мученика і теж визнав себе християнином. Воїни затримали його і кинули до в’язниці. Святий мученик Прокл під градом стріл молився за своїх мучителів і з молитвою віддав свою душу Богові.

Свята мучениця дияконіса Татіана Римська, яка прийняла смерть за сповідання віри в Ісуса Христа при імператорові Олександрі Севері (222-235 рр.), коли її били і викололи очі, зносила все мужньо, молячись за своїх мучителів, щоб Господь відкрив їм духовний зір.

Страждання святих

Преподобний Дула Єгипетський страстотерпець, роки життя якого точно невідомі, був ченцем одного з єгипетських монастирів і по смиренню своєму впродовж 20 років терпів глузування, образи і приниження від братії монастиря. Спочатку йому було важко, але поступово, упокорюючись душею і молячись Богу, він досяг того, що всім серцем жалів своїх кривдників і молився за них.
Одного разу один монах викрав і сховав церковні чаші. Коли стали розбирати справу про крадіжку, недоброзичливці святого Дули вказали на нього. Лагідний чернець намагався виправдатися, але переконавшись, що йому ніхто не вірить, перестав сперечатися і сказав: «Вибачте мене, отці святі, я грішний». Ігумен наказав зняти з преподобного чернечі одежі й перевдягнути в мирське вбрання. Святого Дулу зв’язали, і економ жорстоко побив його, але так і не зміг вибити зізнання про те, де заховані церковні посудини. Святого передали на суд цивільній владі, піддали тортурам і, за законом, уже збиралися відсікти йому руки, але справжній винуватець крадіжки відчув каяття і прийшов до ігумена, просячи зупинити страту.

Преподобного привели назад у монастир. Ченці стали просити у святого Дули прощення, але він не тільки не гнівався на них, а й дякував, що йому дали можливість безневинним стражданням спокутувати вчинені ним гріхи. Святий просив Господа простити кривдників. Через три дні він помер, але тіло його зникло із замкненого собору. Так Господь показав, що ті, хто вважали преподобного Дулу грішником, виявилися недостойними навіть поховати його тіло.

Преподобного Серафима Саровського, який зустрічав кожного, хто приходив до нього словами «Радість моя», одного разу так жорстоко побили і скалічили розбійники, що решту життя він ходив зігнутим. Але коли лиходіїв відшукали, святий Серафим пробачив їх і просив не карати.

Новомученики і сповідники Руські

Важко пробачити брехуна, злодія. Але як пробачити того, хто через хвилину позбавить тебе життя? Все наше єство противиться думці про смерть. Яку ж силу мали ті, хто знайшов у собі сили відмовитися від найдорожчого – життя – і пробачити вбивцю? Таке під силу тільки святим. Але таких святих Русь явила світу в такому достатку, що ми, немічні, досі не можемо до кінця осмислити всієї глибини подвигу новомучеників і сповідників Руських. Сухі протоколи рідко доносять до нас те, що насправді думали і відчували ці, приречені на смерть, люди. Тим ціннішою є кожна сторінка щоденника, кожен лист, кожен спогад.

Один із перших мучеників нової епохи митрополит Київський Володимир (Богоявленський) був жорстоко вбитий у 1918 році. Увечері 25 січня 1918 році до митрополита, що жив у Києво-Печерській Лаврі, прийшли п’ять озброєних солдатів на чолі з матросом. Найстрашніше, що святителя зрадили свої. Монахи Лаври, незадоволені своїм архіпастирем і підбурені архієпископом Алексієм, пустили чутку, що у митрополита зберігаються гроші з усіх київських храмів. Нічні візитери вимагали, щоб владика Володимир їх віддав.
Митрополита катували і, нічого не добившись, вивели на розстріл за стіни Лаври. Перед смертю митрополит Володимир хрестоподібно благословив убивць і вимовив: «Господь вас благословляє і прощає». Не встиг він опустити рук, як був убитий трьома пострілами. Нерухоме тіло знавіснілі солдати ще довго били і кололи прикладами.

Священномученика Макарія (Гневушева), єпископа Орловського та Севського, в 1918 році у складі групи з 14-ти чоловік вивезли до безлюдного місця під Смоленськом і вишикували спиною до свіжовикопаної могили. Розстрілювали засуджених по черзі. Владика виявився останнім, увесь цей час він молився з чотками в руках і благословляв кожного: «С миром отыди». Коли дійшла його черга, у червоноармійця здригнулася рука. Побачивши страх в очах ката, владика сказав: «Сину мій, нехай не тривожиться серце твоє і твори волю того, хто послав тебе».

Незабаром цей червоноармієць, простий селянин, опинився в лікарні для душевнохворих. Щоночі він бачив уві сні убитого святителя, який благословляє його. «Я так розумію, що ми вбили святу людину. Інакше як він міг дізнатися, що у мене похололо серце? Але ж він дізнався і благословив з жалю, і тепер із жалю являється до мене, благословляє, наче кажучи, що не гнівається. Але я ж знаю, що моєму гріху немає прощення. Божий світ мені став не милий, жити я недостойний і не хочу», – говорив нещасний убивця.

Священик Ачинського благочиння Красноярського краю священномученик Михайло Каргополов, який був до прийняття сану офіцером козацьких військ, був заарештований в 1919 році. Червоногвардійці вивезли його за село, витягли з саней, зняли з нього шубу і зажадали, щоб священик зняв із себе ієрейський хрест. Отець Михайло відмовився. Червоноармійці безуспішно намагалися вирвати з рук священика хрест, але безуспішно. Стискаючи його в руках, отець Михайло молився: «Не відають, що творять!». Кати випустили в нього зарядів двадцять, поки не вбили.

Священномученика Гермогена (Долганєва), єпископа Тобольського і Сибірського, червоногвардійці втопили, кинувши з палуби пароплава в річку Туру. Єпископ Гермоген молився за своїх мучителів і благословляв їх, а вони цинічно знущалися, прив’язуючи до його тіла важкий камінь.

Преподобномучениця Велика княгиня Єлисавета Теодорівна, пробачила вбивцю свого чоловіка, Великого князя Сергія Олександровича, і в останні хвилини свого життя явила найвищий образ смирення, молячись за тих, хто зіштовхнув її та інших князів із роду Романових в Алапаєвську шахту.
Наша земля наскрізь просякнута кров’ю мучеників, прославлених і досі невідомих. Але кров священиків продовжує литися і в наші дні. І з таким же болем звучать слова прощення. Так пробачила вбивць чоловіка вдова убитого під Різдво 2007 року священика Олега Ступічкіна у Свердловській області: «Не можу тримати в серці злобу. Треба вміти прощати. А нам залишається тільки молитися».

За матеріалами порталу «Православ’я і світ», переклад Галини Бут

Джерело 

Вас може зацікавити

15 січня – день пам’яті преподобного Серафима, Саровського чудотворця

Редактор Головний

Люди живуть у муках,- прп. Паїсій Святогорець

Редактор Головний

10 цитат Святих Отців про те, чому слід виконувати заповіді Божі

Редактор Головний