Послушник поділився з отцем Амвросієм Оптинським своїми сумнівами: у одного з братії бачить гріх, в іншого – недолік.
– Ну, диявол завжди так, – відповів старець і розповів випадок.
«Був тут один ієромонах отець Венедикт і ще чернець отець Арсеній, чернець хорошого життя. Він майже не виходив із келії внаслідок своєї хвороби, вів особливе життя. Один раз йде отець Венедикт до себе в келію і бачить: стоїть отець Арсеній. Погляд у нього якийсь злий, ворожий, під благословення не підходить. Отець Венедикт подивився на нього й пройшов повз із великим подивом. Тільки він почав завертати за церкву, йому назустріч з абсолютно протилежного боку йде отець Арсеній. Обличчя веселе, підходить під благословення. О. Венедикт, ще більше дивуючись, запитує:
– Де ти був?
– У отця Тимона.
– Як? Я тебе зараз бачив біля ганку батюшки отця Анатолія!
– Це тобі привиділося. Сам бачиш, звідки я йду.
Тоді отець Венедикт пішов за вирішенням цього до батюшки отця Анатолія.
– Ну що ж тут дивного? – сказав отець Анатолій. – Ти ієромонах, а цього не знаєш? Це був, звичайно, біс в образі отця Арсенія».
– Сумніви, як блудні думки і хула, треба зневажати, не звертати уваги на них,– сказав батюшка своєму послушнику, – і ворог-диявол не витримає, піде від вас, бо він гордий, не винесе презирства. А якщо будете входити з ними в розмови, бо всі блудні думки, хула і сумніви – не ваші, то він закидає вас, завалить, вб’є… Зневажайте їх, і тоді вони вам анітрохи не зашкодять, особливо, якщо будете відкривати їх старцю-наставнику. Але відкривати їх треба не докладно, інакше можна пошкодити і собі, і старцю. Особливо блудні думки: треба засипати, закрити гноєм цю смердючу яму, а не копатися в ній.
