Совість – це щось невловиме в середині нас, це якась відокремлена від нас частина. Проте вона звідкись береться. Звідки?
Можна припустити, що закладається батьками. Але чому тоді в ранньому дитинстві одна дитина вважає себе вправі ображати інших, а іншій і на думку це не спадає? Якщо першому ніхто не скаже, що так погано, він, швидше за все, продовжить так само.
Схоже, совість закладається ще до народження дитини і безпосередньо залежить від попередніх поколінь, від духовного життя батьків, від їхнього культурного середовища.
Святими були батьки у Пресвятої Богородиці – Іоаким та Анна; у Іоанна Предтечі, Хрестителя Господнього, у преподобного Сергія Радонезького…
Наша культура історично була сповнена і язичницькими, і християнськими джерелами. Тому суперечлива. Можливо, в цьому є загадковість слов’янської душі.
І якщо наша совість залежить від предків, то починати треба з них. Звертатися до Бога з проханням помилувати тих, хто жив до нас. Багато хто чув фразу святих отців про виховання: «Виховувати треба, коли дитина лежить поперек лави». Але виховується не словами, а прикладами – що бачу, таким і стаю.
Коли приносять дитину до храму хрестити, одразу видно, чи мама причащалася. Часом неможливо в руках утримати під час хрещення немовля, мама якого жодного разу не приходила до храму. Після такого хрещення довго стоїть у батюшки дзвін у вухах від дитячого крику. Та й причащаються такі немовлята теж важко, на відміну від воцерковлених матусь – тобто діти, виявляється, вже знають, що таке причастя. І це вже і є початок їхньої совісті.
Виховання відкладає глибокий відбиток на людину протягом усього життя. Усі ми родом із дитинства. Навіть казки, які розповідають дітям, вчать розрізняти добро та зло. Якщо дитячу душу налаштувати, як камертон, при кожному життєвому виборі совість людини викриватиме – доти, доки вона її чує.
Буває, в метушні ми закопуємо совість під купою гріхів, метушні, уривків неприємних ситуацій. І голосу совісті вже не чуємо, чинячи як бездушні егоїсти. І тут Бог починає попереджати – спочатку зневірою, потім життєвими розуміннями, складними ситуаціями. І, як особливо, крайні випадки – втратами.
Добре, якщо ми прокинемося з першого попередження. Наша совість заговорить і потягне нас до того місця, де ми почуваємося у мирі з нею. Наприклад, у храм, на сповідь. І чим ретельніше відкопуєш совість з-під завалів, тим болючіше відчувати свою недосконалість і бруд, тим і радіснішим і легшим стає на душі після сповіді.
Сповідь та причастя – це і є регулярні тренування. Як у спорті – чим менше качаєш прес, тим більше обвисає живіт та розпускається тіло. У житті так само. Чим менше тренувань совісті – сповідей та причастя, тим більша ймовірність розпуститися, промотати життя бездарно.
