За багатовікову історію нашої Церкви чимало змін відбулося, дещо спростили, дещо відкинули та замінили через неактуальність, дещо додали. Церква – живий організм вона постійно у русі та боротьбі за спасіння людських душ. У ній все укладено мудро так, щоб земне не брало верх над небесним.
У Церкві віддавна прийняті особливі форми зовнішнього благочестя. Найголовнішими з них є хресне знамення та поклони. Осіняючи себе знаком хреста, віруючі закликають особливу благодать Божу, яка освячує та зміцнює людину на її життєвому шляху. Звершучи поклони, віруючі виявляють зовнішніми чином свій внутрішній стан: покори та благоговіння перед святинею.
Поклони є невід’ємною частиною православного богослужіння. Роблячи земні чи поясні поклони, православні віряни проявляють глибоку повагу та любов до Господа. Найчастіше поклони на богослужінні зустрічаються у періоді Великого посту, під час читання Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського, під час молитви преподобного Єфрема Сіріна та ін. Це є прояв покаяння, смирення, печалі про свої гріхи та рабського послуху перед Господом.
Святителю Філарету належать чудові слова: «Якщо ти стоячи в храмі кладеш поклони тоді, коли навчає Церковний Устав, та стримуєшся від поклонів тоді, коли вони не мають бути. Цим ти не звертаєш увагу на себе інших богомольців, а також, стримуєш зайві зітхання, що лунають із твого серця, або сльози, готові пролитися з твоїх очей. У такому душевному стані ти й серед численного зібрання таємно стоїш перед Отцем Твоїм Небесним, виконуючи заповідь Спасителя». Цими словами святитель Філарет нагадує нам про те, що поклони та сльози важливі, але й їх слід творити так, щоб не спокушати своїми діями інших, і навіть, стоячи посеред інших людей, творити їх Самому Богу.
Людина, яка творить земні поклони, символізує собою раба, який в покаянних та смиренних почуттях кається в своїх гріхах. Але так як Воскресіння Господнє є періодом невимовної радості, то використання земних поклонів, згідно правил І і VI Вселенських Соборів, є неприпустимим.
Апостол Павел у своєму посланні до галатів говорить: “Тому ти вже не раб, але син...” (Гал.4:7). Тобто він вказує на те, що Господь через Свої страждання, смерть і Воскресіння зробив нас Своїми синами, яким відкрилися врата Царства Небесного.
І саме період Цвітної Тріоді (від Пасхи і до П’ятидесятниці), коли ми на кожному богослужінні згадуємо Воскресіння Христове, є періодом коли печаль неприпустима у житті православних християн.
Коли людина, в ці святі дні, б’є земні поклони, вона ніби промовляє слова, які є протилежними словам апостола: “Не хочу бути сином. Хочу бути рабом….“.Тіпікон,церковний устав говорить нам :”Не до земли творит поклоны, но малыя, приклоняя главу, дондеже рукою достигнет до земли. В неделю бо и владычний праздник, и в Пятьдесятницу всю, колена не преклоняют”. Тобто земні поклони в дні святої П’ятидесятниці заміняються поясними поклонами. Бити земні поклони ми можемо після коліннопреклонних молитв, які читаються на вечірньому богослужінні напередодні дня Святого Духа, який святкується у понеділок після дня Свотої Трійці (П’ятидесятниці).
Згідно традиції, яка сформувалась в нашій Церкві досить давно, ця невеличка вечірня звершується одразу після завершення святкової Літургії у день П’ятидесятниці.
Святитель Єфрем якось писав: «Там, де відбувається порушення встановлених законом правил, трапляються різноманітні скорботи». Цими словами він висловлював думку, що найменша дрібниця в храмі не є чимось неважливим або непотрібним. Бо, як продовжує цю думку святий Ігнатій Брянчанінов: «Від легковажності до малого легко так швидко переходимо до легковажності у всьому». Це безперечно можна віднести до нашої зовнішньої поведінці у храмі Божому та перед домашніми святинями.
