Cедмиця 28 після П’ятидесятниці. Різдвяний піст.
Прор. від 12-ти Авакума (VII ст. до Р. Х.). Мц. Миропії (близько 251). Прпп. Іоанна, Іраклемона, Андрія та Феофіла (IV). Прп. Ісе (Ієссея), єп. Цілканського (VI) (Груз.). Прпп. Афанасія, затворника Печерського, в Ближніх печерах (близько 1176), та іншого Афанасія, затворника Печерського, в Дальніх печерах (XIII). Св. Стефана Уроша, царя Сербського (1367). Сщмч. Матфея Александрова пресвітера (1921); сщмч. Димитрія Благовєщенського пресвітера і прп. Віри Графової спов. (1932); сщмч. Олексія (Бєльковського), архієп. Великоустюзького, сщмчч. Константина Некрасова, Миколая Заболотського, Сергія Кудрявцева, Володимира Проферансова, Іоанна Державіна, Феодора Алексинського, Миколая Виноградського, Іоанна Дніпровського, Миколая Сафонова, Павла Понятського і Сергія Феліцина пресвітерів, прмчч. Данакта (Калашникова), Косми (Магди), прмцц. Маргарити (Закачуріної), Тамари (Проворкіної), Антоніни (Степанової) і Марії Журавльової, мц. Матрони Конюхової (1937); прмц. Марії (Цейтлін) (1938); мч. Бориса Успенського (1942).
Євангельські Читання
На літ.: – Ап.: Тит. 1:15-2:10 (зач. 301). Єв.: Лк. 20:19-26 (зач. 101).
Святитель Феофан Затворник. Думки на кожен день року
“Кесареве – кесареві, а Боже – Богові” (Лк. 20:25); кожному, значить, своє. У наш час замість “кесареве” поставити треба “житейське”, і сказати: житейське своєю чергою, а Боже – своєю. А то всі кинулися на одне житейське, Боже ж залишають позаду. Тому воно стоїть не тільки не на своєму місці, тобто, не на першому плані, як слід, але зовсім забувається. Наслідком цього забуття, ніби не навмисного, є затьмарення його у свідомості; а потім стає незрозумілим і його зміст, і його засади. Звідси слабкість переконання і хиткість віри; і потім відчуження від неї і вплив усіляких вітрів вчення.
Цей шлях проходить кожен окремо, коли починає не дбати про Боже; цей же шлях проходить і суспільство, коли воно у своїх порядках починає не звертати уваги на те, чого вимагає від нього Бог. Коли Боже відставлено на задній план, тоді в суспільстві починає запроваджуватися емансипація від Божественних вимог, – у розумовому, моральному й естетичному відношеннях, і секуляризація (служіння духу часу) політики, звичаїв, розваг, а потім виховання і всіх установ. Нині про те, що Боже – не думають, не кажуть, не пишуть і навіть у думці не мають ні при яких починаннях. Чи дивно, що за такого настрою вчення, супротивні вірі, знаходять доступ у суспільство, і що суспільство схиляється до повального безвір’я?
