15.6 C
Lutsk
П’ятниця, 7 Жовтень, 2022
Всі новини Інтерв’ю Публікації

Завжди дякуйте Богу

Серед священників немає випадкових людей. Адже священство – це аж ніяк не робота чи професія. Священство – це поклик душі та особливе Боже благословіння. Шлях усіх священників – особливий, унікальний, наповнений випробовуваннями та спокусами. І лише тих, хто гідно пройшов їх, Господь допускає до прийняття священницького сану.

Цього разу знайомимо читачів нашої газети із кліриком Волинської єпархії, настоятелем релігійної громади на честь преподобного Серафима Саровського м. Луцьк, священником Владиславом Галайчуком. Говоримо про те, якою була його особиста дорога на священницькому шляху, а також те, чим живе громада на честь прп. Серафима у Луцьку.

Отець Владислав родом з невеличкого містечка Березне на Рівненщині. Окрім нього, у сім’ї виховувалися ще двоє старших братів. Середовище, у якому зростали дітки, важко, на перший погляд, назвати глибоко віруючим.

«До храму нас почала по одному за руку водити бабуся. І то, коли помер наш тато. Скажу чесно, спершу, не дуже це нам подобалося, але бабуся брала – мусили іти», – ділиться спогадати отець Владислав та пригадує, що у малому віці важко перехворів менінгітом, хворобою, яка забирає життя у багатьох діток. Мало шансів давали і маленькому Владу, та, на щастя, небезпека минула, з найгірших наслідків – лише погіршення зору. Але це такі дрібниці, каже нині батюшка, порівнюючи з тим, що тільки могло статися.

«Бабуся молилася за мене дуже сильно. Коли у наш Свято-Миколаївський храм приїздив владика – тоді ще архієпископ Анатолій – щоразу передала записочки з моїм ім’я. Архіпастир уже знав і на кожній Літургії молився. Це і зберегло, певно, моє життя. Господь вже тоді вів до Себе та готував до особливого духовного шляху», – ділиться отець Владислав Галайчук.

Згодом родина Галайчуків переїхала у село поряд з містом. Тоді у Березному почали будувати другий храм – Свято-Троїцький. Тож майбутній священник велосипедом добирався на служби, відпрошувався зі школи, якщо богослужіння випадали у будні дні. Пізніше настоятель храму забрав хлопця паламарити у вівтар.

З того часу юнаку так сподобалося у храмі, що він уже й не уявляв свого подальшого життя без нього. Відтак, бажання вступити до семінарії ні дня кого з рідних не стало несподіванкою. Готуватися до навчання у духовному закладі він почав ще з 9 класу школи.

Про семінарські роки уже випускник Волинської духовної семінарії має лише хороші спогади, хоча зізнається – не обійшлося і без спокус.

«Одного разу прийшов уже забирати документи. Важко було мені, людині мирській, прилаштуватися до іншого режиму, порядку, дисципліни», – ділиться він та зізнається, на щастя, того разу зустрівся із отцем Аліпієм (Сапігою), який і відмовив покидати духовний заклад.

«Батюшка тоді сказав: приходь завтра, сьогодні вже нікого не має. Потім вислухав мене, дав кілька порад. А наступного дня я вже не прийшов, передумав забирати документи. З цієї ситуації я добре запам’ятав: що би не трапилося у життя, які би проблеми не виникали, ніколи не треба «рубати з плеча». Прийде новий день і Бог обов’язково управить так, як і має бути», – підсумовує мій співрозмовник.

Опісля закінчення навчання у стінах ВДС майбутній священник планував їхати закордон на заробітки. Та вчасно написав йому колишній однокурсник, який на той момент ніс послух у монастирі в Ізраїлі. Довго думати не довелося. Владислав Галайчук порадився з рідними, взяв благословіння у духівника і вже через тиждень був у Єрусалимі. Про цей період каже: за три місяці отримав такий досвід, переоцінити який просто неможливо.

«Упродовж усього цього часу я допомогав настоятелю монастиря. Там монастир не такий, як у нас. Ми звикли, що у ньому є намісник, чимало насельників, які допомагають по господарству. Там зовсім не так. У монастирі, де був я, лише настоятель. Зрідка ще буває одна-два монахи.

Я ж паламарив у храмі, співав службу церковнослов’янською для наших паломників. Що цікаво, там одночасто піснеспіви богослужіння виконувалися трьома мовами – грецькою, арабською та церковнослов’янською. Усе тому, що паломників багато з різних країн, кожному хочеться розуміти службу, чути «своє».

Окремо допомагав по господарству, годував павлінів, збирав лимони, зрештою – доводилося приймати паломників, організовувати пригощання для них», – пригадує випускник ВДС.

За період перебування в Єрусалимі йому пощасливилося відвідати усі святі місця, про які згадується у Біблії.

Тож каже: цю поїздку важко назвати послухом, швидше – паломництво.

«Йорданія, Назарет, Капернаум, Тіверія, Віфлеєм – це місця, про які точно знає кожен православний християнин. Певно, чи не кожен і мріє хоча б раз у життя їх відвідати. Мені неймовірно пощастило. Господь так управив, що довелося відвідати їх усі.

Пригадую, у день свята Преображення ми були на богослужінні на горі Фавор. На власні очі бачили сходження хмари. Це неймовірні відчуття, особливе благословіння від Господа. Одного разу навіть прислуговував біля Патріарха Феофіла. Приклонявся до Гробу Господнього», – ділиться отець Владислав.

Потім було повернення додому, одруження та хіротонія. Священний сан батюшка прийняв з рук владики Никодима, митрополита Житомирського. Там отримав і свій перший прихід. Пригадує, Житомирщина – це край, де після безбожної радянщини люди і досі не ходять до храму. На першій літургії у селі Василівка було лише 5 людей. Тож молодий священник разом зі своєю матінкою Юлією ходили від хати до хати, розповідали, що таке Літургія, чому звершується вона у неділю, запрошували на богослужіння. Пізніше у храмі вже можна було побачити кілька десятків прихожан. Це невимовно радувало серце.

«Їх не можна звинувачути. Вони пережили час, коли казали, що Бога немає, у храм ходити не треба, то люди собі і досі, навіть після 30 років Незалежності, у неділю працювали на полях, розвозили гній, трудилися як у будень», – пригадує отець Владислав.

Після народження донечки сім’я священника вирішила повернутися ближче додому, до рідних, на Волинь. Керуючий єпархією владика Нафанаїл видав указ про призначення священника настоятелем Свято-Аннівського храму села Ржищів, що на Горохівщині.

Тоді і зародилося бажання утворити у Луцьку в мікрорайоні ГПЗ, звідки родом матінка Юлія, православну громаду на честь преподобного Серафима Саровського.

Владика Нафанаїл благословив добру справу та одобрив тимчасове приміщення для звершення богослужінь. Ремонт у самому приміщенні священник оновив власними силами, а ось з чи не усім церковним начинням допомогли луцькі священники.

Отець Іоанн Піпаш, настоятель Іоанно-Богословської громади, прот. Володимир Яцишин, настоятель кафедрального собору Всіх Святих землі Волинської, прот. Олександр Колб, настоятель храму на честь Марії Магдалини, прот. Володимир Літвенчук, настоятель Свято-Благовіщенського храму, – звезли чи не усе. Небайдужі мешканці мікрорайону знесли ікони. Тож новоствореній громаді залишилося лише власними силами виготовити невеличкий престол для освячення, який би помістився у маленький вівтар.

І ось уже за тиждень приміщення тимчасового храму було готове.

Вікарій Волинської єпархії, єпископ Камінь-Каширський Афанасій освятив його 5 жовтня 2020 року. Тоді владика сказав слова, які спершу здалися дивними і не зовсім зрозумілими, але згодом стали чи не пророчими. Архіпастир, вітаючи громаду та священника, промовив: «За такими храмами майбутнє». Тоді ще не було масових захоплень храмів, нині ж ці слова звучать зовсім по-іншому, переконані парафіяни Серафимо-Саровської громади Луцька.

Зрештою, отець Владислав нагорошує, що святий Серафим хотів таки бути на цьому місці. Через певний час після освячення з’ясувалося, що громада на його честь у цьому мікрорайоні Луцька була зареєстрована ще у 2012 році архімандритом Аліпієм (Сапігою). Утім, на жаль, ні знайти відповідних документів, ні відновити їх наразі не вдалося.

Нині ж, на богослужіннях моляться не лише мешканці мікрорайону. Щотижня у храмі, з благословіння керуючого єпархією, звершуються акафісти Серафиму Саровському та Матінці Божій «Умиління». Тож на молитву приїздять віряни і з Луцька, і з навколишніх сіл.

Напередодні свята Трійці цього року тимчасовий храм «переїхав» в інше приміщення за адресою вулиця Боженка, 54в, що поруч з будинком, де проживає отець настоятель. Наразі у планах громади – добудувати його, адже поки що місця обмаль, людям доводиться стояти навіть на вулиці. Одне щастя, облаштований дитячий куточок, що дозволяє молодим батькам молитися на богослужінні, а діткам, граючись, його слухати.

Першого серпня 2022 року, в день пам’яті преподобного Серафима Саровсього, парафія вже вкотре відзначила престольне свято. Близько сотні людей, одних лише мешканців мікрорайону, прийшли на богослужіння, кілька десят дітей приступили до Святого Причастя.

За досить не тривалий період свого існування при храмі вже діє повноцінний церковний хор під керівництвом матінки Юлії. Кожного богослужіння близько десятка православних мешканців мікрорайону ГПЗ своїми піснеспівами прославляють Христа. Для наймолодних прихожан храму організовують заняття у недільній школі. Що цікаво, матінка Юлія проводить свої уроки з «нотками» вивчення англійської мови. Така собі православна англійська. Тож дітки мають унікальний шанс не лише вивчати основи віри, а й «підтягувати» іноземну мову.

На завершення традиційно цікавлюся: як згуртувати молоду громаду, як об’єднати людей у Христі молодому священнику.

Отець Владислав каже: «Лише любов’ю. Зі всіх сил трудитися та пам’ятати, що священник – це слуга Бога та людей. Я – лише механізм у руках Божих, який виконує Його святу волю. З власного невеличкого досвіду додам, що важливу роль у житті парафії відіграє те, коли священник живе на приході, а не приїздить «як на роботу». Звісно, є випадки, коли лише так і виходить. Але точно можу сказати, що людям завжди потрібна порада, підказка, благословіння. І це чудово, що вони завжди можуть звернутися до свого духівника. Якого не потрібно шукати, кільканадцять разів телефонувати. Вистачає просто прийти і порадитися, попросити молитв, духовної підтримки.

А ще – ніколи нічим не гордитися, залишатися простим, тоді і люди потягнуться. Цієї простоти мене навчали у Єрусалимі. Не важливо, хто ти, на якій посаді. Ти, священник, – слуга Бога та людей».

Цієї простоти навчає отець Владислав і свою молоду громаду. Простоти, а ще вдячності Богу – і за щастя, і за всі негаразди. Завжди дякувати та у всьому покладатися на Його Святу волю.

Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині” 

Вас може зацікавити

Єпископ Афанасій очолив урочисте Пасхальне Богослужіння у Свято-Покровському храмі Луцька

Редактор Головний

Напередодні Воздвиження Хреста Господнього єпископ Афанасій очолив всенічне бдіння з особливим чином

Редактор Головний

Прп. Єфрем Сирін – про піст

Редактор Головний