Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Сьогодні, дорогі брати і сестри во Христі, розпочався період Великого посту. Ми з Вами зробили перший крок на довгому шляху святої Чотиридесятниці. Перший крок наш – міцний і бадьорий. Ми переповнені рішучістю та навіть певною мірою дерзновіння. Ми сміливо ставимо перед собою високі завдання, адже за великим рахунком, шлях нам не відомий. Більшість з нас вже має досвід посту, і ми нібито знаємо цей шлях. В той же час до кінця цього дня, після тривалих молитвослів раннього богослужіння і вечірнього покаянного канону преподобного Андрія Критського самовпевненості поменшало.
Вчора на вечірні Свята Церква повчала нас дивовижним, прекрасним та зворушливим прокимном: “не отврати лица Твоего от отрока Твоего, яко скорблю, скоро услиши мя”. А нині на повечір’ї, як передзвін, лунає 1-ий ірмос Великого канону: “Помощник и Покровитель бисть мне во спасение. Сей мой Бог и прославлю Его: Бог отца моего и вознесу Его: славно бо прославися.”
Це означає, що ми розуміємо слабкість людських сил і тому всю надію покладаємо на Бога. Сорокаденний шлях до Воскресіння Христа Спасителя пролягає не прямою, не рівниною. Швидше за все його можна уподібнити до вузької стежини на високу гору. Чим вище піднімаєшся – тим сильніший порив вітру, який намагається скинути зі скелі втомленного мандрівника. Лише ентузіаст, який знає куди йде і навіщо ризикує, не втрачає бадьорості, і кожен підкорений метр висоти надихає його. Він нібито не знає втоми.
Християнин – благородний мандрівник у своїй подорожі святою Чотиридесятницею, він не самовпевненний і не одинокий. Нашим провідником є Церква Христова, яка має багатовіковий досвід спасіння роду людського. Необхідно лише довіритися Їй. Вже напередодні Великого Посту вона, як любляча матір, говорила нам про ті чесноти, які ми маємо віднайти, щоб наше стримання було корисним і спасительним.
Перш ніж приступити до найважливішої справи, наслідуючи Закхея – митаря, необхідно мати бажання (Лк.19:1-10). Ми повинні самі забажати цієї вузької стежини, щоб побачити тяжкість і згубність гріха. Гріх – протиприродній, він як ракова пухлина, яка харчується живими клітинами, знищує Божі сліди в нас. Гріх, як небуття, присутній лише там де немає буття, святості. Сам тому ми зобов’язані протистояти гріху, відновлюючи в собі образ і подобу Божу. Однак дуже важливо, щоб наша праця не стала причиною нашого власного піднесення, як в притчі про митаря і фарисея (Лк.18: 10-14). Великопісні подвиги повинні стати ліками від гордості, а не їжею помилкової егоїстичної свідомості, того, що ми зробили щось важливе для Бога. Бог не потребує нашого голоду і поклонів. Усе це необхідне для нас самих.
Великий піст – складний шлях, йдучи яким християнин уподібнюється альпіністу, який має ризик зірватися зі скелі. Однак в нас є велика перевага, тому що ми знаємо і впевнені, що любляча рука Бога завжди протягне та підтримає нас у важку хвилину. Важливо лише, щоб ми подібно блудному сину ( Лк.15: 11-32) зрозуміли свій істинний стан та знайшли в собі рішучість повернутися до Батьківського дому. “Піст – час духовного лікування, – говорить святитель Амвросій Медіоланський, – час прокидання душі від гріховного сну, злочинної безпеки про своє спасіння“.
Будемо і ми, дорогі брати і сестри во Христі, іти шляхом зречення своєї гордості, своїх пристрастей, щоб успадкувати вічне блаженне життя. Нехай Милосердний Господь усіх нас сподобить в радості зустріти Світле Христове Воскресіння.
Свящ. Віктор Обдар,
настоятель Свято-Володимирського храму с. Веснянка
(Ківерцівське благочиння)