11.1 C
Lutsk
Понеділок, 28 Вересень, 2020
Основи православ'я

“Сила моя в немочі звершується”: 2 травня – день пам’яті святої блаженної Матрони Московської

Одна з найвідоміших і найбільш шанованих святих ХХ століття — свята Матрона Московська. Кожен, хто хоча б раз побував у неї в Покровському монастирі, назавжди запам’ятає незвичайне відчуття близькості, теплоти і чуйності на прохання про допомогу, що приходить під час молитовного спілкування з матушкою Матроною.

Вона ніби тут, відкрита, простерта назустріч всім, хто приходить у храм з вірою. Сьогодні збувається те, що вона передбачила про себе незадовго до своєї смерті: «…на могилку мою мало ходитиме людей, тільки близькі… Але через багато років люди дізнаються про мене і підуть натовпами за допомогою в своїх смутках і з проханнями помолитися про них до Господа Богу, і я всім буду допомагати і всіх почую»…

У Покровському монастирі — традиційні, від воріт, черги, купи записок, квіти, що вона любила, і радість від усвідомлення того, що в простоті і невигадливості обов’язково будеш прийнятий. Ти до неї — з букетиком, а від неї, буває, що і з цілим букетом троянд, обдарований, обласканий, а попереду — головне диво: допомога, так само просто, якби говорили віч-на-віч. Ось це і є Матронушка. Скільки б не жартували богослови над цим невичерпним народним обожнюванням, у ньому є своя правда.

Люди, котрі вже скучили по сердечності, втішаються тим, що тут все, «по-оптинськи»: «на молитві не лукав, а веди себе простіше». А за цією простотою і «народністю» — сповідницький подвиг, історія слухняної, по-дитячому відданої любові до Бога.

Сліпій дівчинці, їй було уготовано сирітство ще до народження. Звичайна селянська сім’я з села під Тулою, де ледь зводили кінці з кінцями. До її появи на світ в 1885 році мати від бідності і розпачу подумувала, як би прилаштувати небажане немовля у притулок. А новонароджена дівчинка, маленька, слабка, виявилася абсолютно беззахисною перед світом — сліпою, і мати раптом одумалася, усвідомивши, що якщо не вона, — ніхто не візьме на себе турботу про її кровиночку, нікому вона не буде потрібна, і Матронушку залишили в родині.

Згодом та, яка здавалася «тягарем», стала для матері більшою радістю, ніж її старші діти. Дівчинка росла ласкавою, доброю. Крихітка, немічна, а матір намагалася підтримати, ніби це і не вона потребувала допомоги. Коли ж ненька журилася про майбутню її долю, Матрона відповідала: «Це я нещасна? У тебе Ваня нещасний, і Михайло». Слів її тоді ще не розуміли, але стали помічати, що дитина ця — незвичайна. Видно було, що їй, сліпенькій, дано зір, хоча він і відрізняється від звичайного: вона пробиралася до ікон, любила тримати образи на руках, розрізняла…

Невисока, з короткими ручками і ніжками, Матрона Никонова з дитинства виявилася «відособленою» від звичного життя. Спілкування з однолітками часом приносило їй страждання: над її неміччю потішалися, і вона прийняла свою недугу як огорожу — почалося життя внутрішнє в постійному зверненні до Бога, до святих. Віра була у неї міцна, як у дорослого. Улюбленим її куточком став закуток в Успенському храмі, зліва, за вхідними дверима, де вона годинами нерухомо стояла в молитві.

Один випадок відкрив незвичайність її внутрішнього життя, коли Матронушка серед ночі сказала раптом про те, що помер священик, отець Василь, який хрестив її, і слова дівчинки виявилися правдою. Тоді рідні пригадали ще один епізод: коли батюшка хрестив Матрону, під час здійснення Таїнства над купіллю піднялася легка ароматна хмарка, і священик передбачив, що їх дитина буде святою.

Духовний зір, яким дівчинка була наділена від Бога, став проявлятися все більш явно. Вона передбачала майбутні події, часто застерігаючи оточуючих від небезпеки, стихійні лиха, за багато років передбачала революцію і гоніння на Церкву. За її молитвами люди стали отримувати зцілення і допомогу в скорботах. Про маленьку молитвеницю дізналися: до будинку Никонова став стікатися народ не тільки з навколишніх сіл, а й з інших губерній.

Були в той період і радощі в її житті: паломництва в Києво-Печерську Лавру, в Троїце-Сергієвий монастир. Послав Господь добру душу: дочка місцевого поміщика Лідія прийняла Матрону як супутницю в своїх подорожах святими місцями, піклуючись про неї. Зберігся переказ і про те, що в Кронштадті, серед натовпу, виділив і особливим чином благословив Матронушку сам о. Іоанн Крондшатський.

На сімнадцятому році життя Матроні «ноги позбивали», раптово, ніби від удару. Сама вона бачила в цьому випробування віри, і говорила, що це їй було вказано, й людина, жінка, свідомо заподіяла їй зло, від ненависті до тих, хто догоджає Богу молитвою. Матрона прийняла хворобу як Хрест Христовий, не без волі Божої посланий.

У тілесному стражданні їй було дано відчути те, що відчував апостол Павло: достаток благодаті при крайній немочі тіла. Прозорливість її вражала. Одну відвідувачку вона таврувала в прихованому гріху — та в голодні часи продавала сиротам та малозабезпеченим несвіже молоко, іншій — відкрила, що задумане нею справа не збудеться — і матеріали заготовлені, і кошти є, а зведенню нової дзвіниці завадить революція, третій же радила скоріше продати маєток і виїхати за кордон. У рідкісних випадках, коли її порадами нехтували, події змушували про це шкодувати. Понадіявся поміщик Янько на те, що «пересидить» заворушення в глибинці, і не уникнув передчасної смерті, залишивши безпритульною сиротою єдину дочку.

До Матрони везли хворих і розслаблених: помолиться, подасть води, і здавалося, невиліковно хвора людина, після тривалого і глибокого сну, постає абсолютно здоровою. Сама ж Матрона не визнавала за собою ніякої чудотворної сили: «Що, Матронушка Бог, чи що? Бог у всьому допомагає».

Це і зводило її в ранг євангельського лікаря: не заради користі лікувала вона людей і допомагала, сама задовольняючись лише необхідним, а для прославлення Імені Божого, і не своїми силами, а через молитовне звернення до Господа. За це Матрону ненавиділи «цілителі» і ворожки, чаклуни і окультисти. Матрона попереджувала людей від шляху «легкої допомоги»: допомогти — «допоможуть», та тільки тимчасово, а ціну заправлять непомірну — душу, Богом створену, безсмертну.

Революція зробила поділ і в її родині: обидва брати Матрони вступили в партію. Жити під одним дахом з блаженною, до якої люди, як і раніше, йшли і їхали звідусіль, було для них нестерпно. Обидва були «активістами», сільськими агітаторами. Матронушка ж не могла ні від Бога відступити, ні приховувати дар, від Нього отриманий, як «не своє», а для служіння на користь ближнім їй даний, і, жаліючи старих батьків, перебралася до Москви. З 1925 року вона стала бездомною: ні постійного прихистку, ні прописки.

До війни жила вона на Ульянівській вулиці в будинку священика, потім — на П’ятницькій, в Сокольниках в літньому будиночку, де в холодну пору стіни покривалися шаром льоду, в підвалі у племінниці жила у Вишняківському провулку і біля Нікітських воріт, в Петровсько-Розумовському і в Царицині, гостювала і в Сергієвому Посаді. «Безнога», всю Москву знала вона за підвалами і закутками.

Не раз вона, як птах, зривалася з місця перед самим приходом міліції та шукала собі притулок в іншому кінці міста. Супроводжували її «келійниці», які розділяли з нею її поневіряння.

Незручностей для себе вона ніби й не помічала. Не було ні скарг, ні нарікань, ні досади. Любила Москву, називала її «святим містом», і, передбачаючи наближення довгої і кровопролитної війни, втішала: «Москву ворог не зачепить. З Москви їхати не треба».

З 1942 року з’явився у неї, нарешті, «свій куточок» в Староконюшенному провулку, у жінки з її села, де затрималася вона на п’ять років. Три кутки в кімнаті від стелі до самої підлоги займали ікони. Маленький «острівець» колишнього життя за важкими, дореволюційного пошиття, шторами. Тут дбайливо підтримували вогонь в лампадах, пам’ятали свята і дні пам’яті великих святих, і, як і раніше, молилися.

А народ, як і раніше, йшов за допомогою, так, що в інші дні приходило до неї і по сорок чоловік. Так і йшло життя за заведеним розпорядком: вдень — відвідувачі, ніч — для молитви, короткі перерви на сон, хоча вона і не спала глибоко, а тільки дрімала, по-чернечому, поклавши голову на кулачок.

Матушці відкривалися долі людей, що воювали на фронті, вона не відмовляла в молитві за воїнів. Бувало, що приходили до неї в розпачі, не сподіваючись уже ні на що, і отримували допомогу за просту обіцянку твердо вірити, що є Бог і Його силою все здійсниться і владнається, за увагу до її слів про те, що християнам потрібно, не знімаючи, носити хрест, читати молитви, вінчатися в Церкві.

І за цим слідували сотні свідчень про зцілення, позбавлення від злих духів, вирішенні заплутаних, складних ситуацій. Утішала, підбадьорювала, застерігала, обіцяючи, що Господь не залишить, а біди посилаються за занепад віри.

І так до кінця служила вона Богу, не думаючи про себе високо, тримаючись завжди просто і скромно, не заохочуючи ніяких зовнішніх виділень і «відокремлення в духовність». «Ні виду, ні величі», ні чернечого облачення. Виглядала вона як звичайна, тільки дуже немічна і змучена хворобами та поневіряннями, жінка, завжди добросерда, зі світлим обличчям і дитячою посмішкою. Однак не тільки для мирян, а й для монахів Троїце-Сергієвої Лаври була вона «Божою людиною», «духовною матір’ю», яку знали багато і чиїми молитвами дорожили.

У перші роки після її смерті в 1952 році про маленьку могилу на Данилівському кладовищі, обраному за тим, що там знаходився один із небагатьох діючих храмів, знало лише обмежене число людей.

Лише через десятиліття відбулося її прославлення, мощі були перенесені до Покровського монастиря, і знову пішли люди зі свічками, з букетами квітів, з співом акафісту святій як свідчення плодів її земного подвигу, пройденого смиренно, в простому сільському платті в горошок.

Переклад — ігумен Герман (Кулакевич)

Джерело 

 

Вас може зацікавити

Архім. Андрій (Конанос): Храм – місце, де дихається душі глибоко

Редактор Головний

Архім. Андрій Конанос радить, як правильно прожити сьогоднішній день

Редактор Головний

Як відрізнити живу душу від мертвої?

Редактор Головний