Минуло більше рік від початку повномасштабної війни в Україні… Важкий рік. Рік, який багато в чому об’єднав українців, утім, водночас і рік, який страшенно роз’єднав суспільство.
На превеликий жаль, він став важким для нашої Української Православної Церкви. Чомусь «сильні» світу цього вирішили спустити усіх собак на Церкву Христову. І це в той час, коли навпаки – мали би об’єднатися в Христі. Побільшало силових захоплень храмів, нині – ще й надумали відібрати нашу найбільшу святину – Києву-Печерську Лавру, підняли питання про заборону УПЦ. Чому так? За що? Чи зараз, дійсно, час для таких справ? Справ, які замість об’єднати, ще більше роз’єднують країну, що і так переживає війну?
Чимало тих, хто зловтішається нинішнім станом УПЦ, закидає про поодинокі випадки відкритих кримінальних справ проти священників Церкви у плані колабораціонізму, співпраці з ворогом та інше. Ніхто їх, ясна річ, не виправдовує, однак ці прикрі випадки – це не про всю повноту Української Православної Церкви. Це аж ніяк не позиція Церкви та вірян. Поряд з тим ніхто не згадує, що Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій, який і представляє всю Церкву, у перший день повномасштабної війни засудив її. Щоденно у наших храмах лунає молитва за мир, звершують молебні за перемогу у війні, наші священники зі своїми парафіями допомагають воїнам Збройних Сил України, приймають постраждалих від війни людей, збирають допомогу на деокуповані території. Адже молитви і справи милосердя – це найважливіше, що може зробити вірянин Христової Церкви. У нинішній страшний час – усі наші надії ми можемо покладали лише на Бога.
З першого дня повномасштабного вторгнення священники Волинської єпархії, як і всієї Української Православної Церкви, роблять дуже багато задля спільної перемоги. Волонтерство, численні поїздки на передову, допомога воїнам та постраждалим від окупантів людям, купівлі автівок для захисників, допомога госпіталям та лікарням – цей список можна продовжувати ще дуже довго. Але наші священники не люблять хизуватися своїми добрими справами, кажуть, що це не для слави земної. Усе для слави Христа. Бо так нас навчає Господь, що зробивши якесь добре діло, ми не повинні про це сурмити. А навпаки – ми повинні робити добрі справи так, щоб права рука не знала, що робить ліва.
Це не ми робимо добрі справи, а Господь їх кладе на наші серця
Сьогодні знайомимо наших читачів із настоятелем Свято-Параскевської громади УПЦ села Ратнів Луцького району архімандритом Онуфрієм (Куцом), священнослужителем, який за понад рік повномасштабної війни ні на день не припиняв свою волонтерську діяльність. За цей час стараннями отця Онуфрія було організовано десятки поїздок на передній край, завезено десятки тонн допомоги, придбано автомобілі на потреби ЗСУ. Усього допомоги, лише через релігійну громаду села Ратнів, стараннями священнослужителя, було зібрано та передано потребуючим на близько два мільйони гривень. Насправді, це неймовірна сума для зовсім невеличкого села на Волині.
Утім, каже отець Онуфій, це аж ніяк не його заслуга. Усе в руках Божих.
«Бо добро робить Бог, Божа благодать та сила – через людину, через ангела, через якість стихії цього світу. Ми, люди, є лише інструментом у руках Божих, за допомогою яких іноді Господь і робить добро», – каже священнослужитель.
Звістка про початок повномасштабної війни застала отця Онуфрія у Ратневі, де він несе своє пастирське служіння останні 17 років.
Прокинувшись від перших звуків вибухів на аеродромі в Луцьку, священник просто прийшов у заціпеніння. Невже це можливо? Як у 21-ому столітті може ще бути війна?
«Це був шок для всіх… І для рідних та близьких людей, і для мене, і для знайомих військових. Ніхто до останнього не вірив, що це таки станеться. Бо чого вже людині може не вистачати, щоб вона вирішила зазіхнути на чужу країну? Це був такий потужний удар, що переключив загалом багатьох нас на допомогу ЗСУ. Не епізодичну, як це було з 2014 року, а вже постійну, стабільну та більш потужну», – ділиться спогадами отець Онуфрій.
Найперше, що зробив батюшка, після молитви відвідав військовий госпіталь у Луцьку та запропонував у разі потреби власну допомогу.
А далі – почалася активна робота. Священник разом з іншими кліриками єпархії організували колосальну роботу. Ледь не щотижня на передову у різні напрямки нашим захисникам везуть найрізноманітнішу допомогу. Це і одяг, і продукти, і речі військового призначення. Усе, що просять воїни, священники шукають та доставляють за призначенням.
Перша поїздка отця Онуфрія була другого березня в Овруч Житомирської області. У ту пору ворог вів активні наступальні дії з півночі, тож наші захисники потребували особливої підтримки.
«В Овруч ми возили все, що просили військові. Це і берці, каски, рації, дрон. Гарнітури різні, теплі бушлати та біноклі. Пригадую, як питали у військових: яка ситуація. Ті розповідали, що цілий день у небі працював літак РФ. Але якийсь людяний ще пілот був, бо випустив ракети, але, на щастя, поза місто в різні сторони», – пригадує отець Онуфрій.
З того часу священник всіма силами старається не лише виконати прохання військових та зібрати усе зі списку потрібного, а й подбати про їх комфорт:
«Наприклад, воїни просять дрона. Отримали ми його запакованого у картонній коробці. Коли ми вдома, можемо той дрон тримати у коробці. Нашим же захисникам нема коли цим займатися, тому стараємося відразу подбати й про ті речі, про які вже нам і не кажуть. Підшукати рюкзак, спакувати все, покласти туди часом і щось додатково з потрібного та необхідного».
Про свої перші поїздки «у точку вогню», місця, де ведуть активні бойові дії, отець Онуфрій каже: щоразу їхали з розумінням того, що це може бути останній раз, що можемо і не повернутися. Але їхати треба, без усіляких сумнівів, бо цього потребують наші військові-захисники.
«Перші рази їхали як востаннє, з розумінням того, що трапитися може будь-що. Бо це війна… І під обстріл можна потрапити, і без машини в кращому випадку залишитися, і ДРГ може в лісі бути. Полон, чи будь-що може статися. Пригадую, навіть у шкарпетки сховав запасний старенький телефон, раптом що, щоб була змога вийти на зв’язок. Та заховав ще його так, щоб і не помітно було. Телефон у одній шкарпетці, батарея в іншій…», – ділиться отець Онуфрій.
«Коли деокупували Київщину, люди самі приїздили до нас за допомогою. А її уже збирали. Наші волиняни побачили, що ми організовуємо збір допомоги, і почали нести. Об’єдналися усі, і православні, і католики, і адвентисти, і п’ятидесятники. Люди просто приносили усе краще, що мали, і просили передати, завезти кому це потрібно», – додає священнослужитель.
Так, до слова, у духовно-просвітницькому центрі, який збудований на території біля храму у Ратневі, свого часу священник ще й прийняв людей, які через війну втратили своє житло. Біженці певний час проживали у Ратневі. Пізніше одна родина виїхала за кордон, а ще для однієї сім’ї стараннями громади орендували у Луцьку житло.
«Цими людьми в міру сил стараємося опікуватися і досі», – коментує отець Онуфрій.
Особливо важко батюшка переживає «перехід» Свято-Параскевського храму до ПЦУ. Сталося це першого травня минулого року. «Активісти» провели свої збори та замінили замки на храмі. Нині, каже отець Онуфрій, особливо боляче бачити, що храм, яким турбувався усі роки на парафії, стоїть без догляду.
«Мало відкривати двері лише на час служби, храм потребує більше уваги та турботи», – пояснює священнослужитель та не береться судити «нову» громаду, каже лише, що, дякувати Богу, з благословіння митрополита Ніфонта, свого часу вдалося звести спільно з меценатами ігуменський корпус, який нині став духовно-просвітницьким та волонтерським центром. Там і має змогу жити та молитися спільно з мамою, монахинями та дітьми особливої долі. Щодо останніх, радіє отець Онуфрій, то не так давно мали радість: їх вихованка вийшла заміж за доброго молодика, нині воїна Збройних Сил України.
Турбота про деокупований Ізюм
Щодо волонтерських поїздок на Схід, то волинські священики відвідують частіше Східний напрямок. Саме там несуть службу бійці волинської бригади. Отець Онуфрій разом з отцем Юрієм Зарафутдіновим, настоятелем храму села Борочиче; отцем Андрієм Гаврилюком, настоятелем храму Різдва Христового м. Горохів; отцем Миколою Омельчуком, настоятелем Миколаївського храму села Смолигів; отцем Володимиром Літвенчуком, настоятелем ставропігійного Свято-Благовіщенського храму Луцька, який, до слова, залучав допомогу від Польської Православної Церкви, усі вони близько року їздять на схід. Якщо не разом кожної поїздки, то щоразу доєднуються у зборі допомоги – фінансово чи матеріально.
За рік повномасштабної війни таких поїздок було чимало. Здебільшого отець Онуфрій опікується звільненою від окупантів лікарнею в Ізюмі. Медзаклад, де повертають до життя поранених на фронті бійців.
Дорогою до Ізюму відвідують щоразу і волинських захисників, які несуть службу у тому напрямку. Нині маршрут уже більш-менш випрацюваний, дорога добре знайома, але так було не завжди. Особливо перші рази.
«Знаєте, є ж такі поїздки, які запам’ятовуються дуже і дуже. От саме з таких і є одна з перших в Ізюм. Пригадую, зустрілися з військовими дорогою, передали те, що мали для них, зробили фото в Балаклії напам’ять і вони поїхали на бойове завдання, а нам показали, якою дорогою далі. Тоді так швидко стемніло, а ми все їдемо і їдемо, що між собою жартували, аби не заїхати у Ростов-на-Дону. Адже зв’язку немає, навігація не працює, щоб глянути, чи в правильному напрямку їдемо. І обставина ж така, що зліва злітають ракети, і є розуміння, що можуть бути прильоти у відповідь», – ділиться спогадами отець Онуфрій.
Того разу до лікарні в Ізюмі священники дісталися пізно ввечері. А там лише кілька днів, як Збройні Сили України звільнили територію. Волинян відразу попередили, щоб без зайвих рухів, адже газони, обочини, дороги заміновані, поля теж, тож невідомо, де ще чекає небезпека.
Того разу священники їхали трьома бусами з допомогою. Частину залишили в Ізюмі, решту доправили ще в Дніпро. Наступні рази були легші в дорозі, зізнається клірик Волинської єпархії, бо знали, куди їхати і яким шляхом, зрештою – навіть коли вирушати, щоб на ранок бути Ізюмі.
Сьогодні вже і працівники медзакладу добре знають волинських волонтерів, і священники знайомі з лікарями. Допомога вийшла на той рівень, коли медики можуть посеред ночі повідомити про якусь потребу, а вже за певний час з Волині надійде допомога.
«Був випадок, коли вночі медики ЗСУ повідомили, що терміново потребують спеціальних медичних нош, якими переправляють поранених. А наші волинські священники саме після колядок на своїх парафіях скидали кошти на пальне для наших майбутніх поїздок. От за частину з них у терміновому порядку ми і придбали ці ноші», – каже отець Онуфрій.
Окрім того, що на початку повномасштабної війни, що через рік сьогодні, волинські парафії дуже відповідально та організовано ставляться до збору допомоги. Тож організувати ковдри, свічки, теплий одяг, продукти харчування, про що просять в Ізюмі, вдається досить швидко.
Напевно, немає сьогодні в Україні родини, де немає військового. У когось, напревеликий жаль, є загиблі Герої, які віддали життя за нашу перемогу, тож допомогу намагаються нести усі. Хто немає якихось речей чи предметів зі списку, розповідає отець Онуфрій, той несе картоплю, буряк, консервацію чи сало. А це, наголошує священник, потрібне не менше.
«Наші жіночки дуже відповідальні у цьому плані. Усе, що для військових, відразу сортують в окремі ящики з підписом «Для ЗСУ», щоб усе, що потрібне нашим хлопцям «на нулі», доїхало до них. Нам тут важко уявити, але та тушонка чи сухпайок може бути єдиною їжею воїна, який у самому пеклі війни», – додає о. Онуфрій.
Не менш важливу роль для українських захисників відіграють і дитячі малюнки, які обов’язково кладуть поряд з допомогою.
«Цей щирий малюнок дитини теж може дати військовому ще більше натхнення, повернути зрештою жагу до життя, у важкі хвилини дати надію, що врешті-решт усе буде добре. Зрештою, коли на деокуповані території повертається життя, ми віримо, що частково своїми поїздками допомагаємо це життя повертати. Тож продовжуємо ще більше працювати для наших захисників», – пояснює священник.
Окрім того, додає отець Онуфрій, стараннями православної громади села Ратнів та волинських священників за цей час уже вдалося придбати та доставити три автомобілі. Один із них – десятимісне військове авто з Польщі, призначене для евакуації поранених, свого часу доставили на Дніпропетровщину. Ще один бус «Нісан» придбали для медичної служби, він успішно служить і до сьогодні. Третє авто – теж для потреб медиків в Ізюмі, пригнали волонтери з Фінляндії, а викупили волинські священники.
Окрім цього, наголошує отець Онуфрій, часто трапляється так, що на Схід везеш одне авто, а назад військові просять забрати в ремонт інше. До того ж, буває так, що громада самостійно викупляє авто, а просить лише його доставити. І такі випадки не поодинокі.
«Ось і виходить, що наші священники, а разом з ними і вся Українська Православна Церква виконує таку колосальну роботу, і в допомозі захисникам, і деокупованим територіям. І щодо тих людей, які внаслідок війни втратили своїх рідних та близьких, домівки, усе, що наживали протягом життя. І це все нерозумно нівелювати кількома поодинокими випадками, що стосуються конкретних осіб і ніяк не всієї УПЦ. Так не може бути в демократичному суспільстві, яким ми себе називаємо, – коментує архімандрит Онуфрій Куц і веде далі:
Коли у великому організмі є один паразит – це ж не означає, що потрібно вбити цей організм, правда ж? Якщо працівниця-хабарниця податкової служби привласнює мільярд гривень, це ж не означає, що слід заборонити усю податкову службу… Якщо у чиновника Міністерства оборони виявляють диван, напакований майже мільйоном доларів – ніхто ж не забороняє Міноборони. То чому усій Українській Православній Церкві приписують те, за що має бути індивідувальна відповідальність? Так не має бути, усе має бути з розумом. Прикро, що наші представники влади думають по-іншому, таке враження складається».
Хочеться вірити, що праця і голос вірних Української Православної Церкви будуть почуті і про заборону УПЦ більше ніколи не йтиметься. Не можна забрати віри, як не можна забрати любові до храмів, лавр та України. А де любов – там і Бог!
Клірики Волинської єпархії УПЦ продовжують й надалі працювати задля нашої спільної перемоги та для слави Господа.
Любов МАКСИМЧУК для газета “Дзвони Волині”
