-1.7 C
Lutsk
Вівторок, 7 Грудень, 2021
Всі новини Публікації

Сім’я – місце зцілення наших пристрастей, – митрополит Афанасій Лімасольський

Класичне визначення «Один у Трьох й Три в Одному» точно виражає усю сутність особ ових стосунків Троїчного Бога, і є зразком для кожної християнської сім’ї. З огляду на те, що ця догма формує спосіб нашого мислення та поведінки, християнські стосунки у сім’ї полягають не лише у збереженні особистості кожного члена, але й в реалізації любові у сімейному союзі, завдяки якому члени є одним нероздільним та нерозривним тілом.

На думку Отців Церкви, порушення єдності між людьми пояснюється порушенням цілісності особистості, спотворенням образу Божого та притаманної йому краси, що приводить людину до індивідуалізму, відокремлення, відчуження та інших сумних наслідків. Як висновок, людиною починають керувати пристрасті, які є хворобою людської природи, постійним і лихим ворогом спасіння.

Кожна людина, де б вона не жила, знаходиться перед твердою стіною людських пристрастей, які вона повинна перемогти, щоб увійти у спілкування в любові з живим Богом і Творцем, та людьми, які є її співбратами та образом Божим.

Це особливо звершується у сім’ї, де людські стосунки повинні стати дуже близькими, на зразок одного спільного тіла, яке носитиме усі житейські тягарі.

Святі Христової Церкви на основі свого досвіду та мудрості від Бога, а передусім досвіду святого життя Ісуса Христа на землі, поділяють людські пристрасті на три види. Тими пристрастями немов зброєю спокушав диявол нашого Господа, коли він постив у пустелі. Тому ті пристрасті вважаються головними. Вони складають повне коле диявольських спокус, а перемога над ними означає повну перемогу й роззброєння диявола. Це марнославство, себелюбство і хтивість (пожадливість). Ціль тих пристрастей – усе зруйнувати. Вони починаються з нас, поширюються на оточуючих та сім’ю, щоб віддалити нас від нашого Бога і Спасителя.

Марнославство, егоїзм – це джерело і корінь нашого спотвореного становища після гріхопадіння. Марнославство засліплює розум, виганяє з нього світло Боже, штовхає людину на жахливі помилки. Воно діє як смертоносне оп’яніння, яке кидає нас у безодню нещастя. Марнославство неспроможне побачити правду, бо живе у хибному світі, штучно створеному нашою хворобливою, себелюбною фантазією. Ця пристрасть долається стриманістю, терпеливістю, прийняттям добрих порад досвідчених людей.

Коли людина покладається не лише на власні думки та рішення, а упокорюється, приймаючи погляд інших, тоді вона звільняється від пут егоїзму, входить у простір смирення, простір свободи.

Смирення – це те, чим наповнене серце Христа, а саме покорою. Ті дві чесноти – смирення і покора – це необхідні опори, на яких тримається будівля християнського подружжя, яка повинна витримати усі внутрішні й зовнішні бурі та напасті. У колі сім’ї, де тілесний і духовний вік кожного члена різний, де у кожного свій настрій та духовний стан, саме покора стає об’єднуючим чинником. Саме вона провадить до зрілості й досконалості.

Наступна пристрасть, яка народжується від попередньої, — це себелюбство. Це – нерозумна любов до себе, обожнювання свого «я», яке прагне того, щоб все оберталось довкола особистих задоволень і бажань. Себелюбство – це крайній індивідуалізм, який руйнує будь-які стосунки тому, що людина не може або не хоче відмовити собі.

Себелюбство зроджує бунт та свавілля, що часто веде до розпаду сім’ї. Коли точкою відліку для усіх вчинків й почуттів стає наша власна персона, приємність та вигода, тоді зрозумілою є причина багатьох розлучень: пояснення на кшталт «він мені не підходить», «вона мені не подобається», «він мене не розуміє», «ми не підходимо одне одному».

Себелюбство робить нас жорсткими й черствими, сліпими і байдужими. Через прагнення до задоволення своїх примх ми стаємо байдужими до всього, що відбувається довкола нас, не замислюємось над травмами, які можемо спричинити іншим членам сім’ї, особливо дітям. Засобом від себелюбства, згідно святих Отців Церкви, є безкорислива любов. Любов не мислить свого, наслідує свого учителя Христа, Який віддав себе за життя світу (пор. Ів. 6, 51).

Любов – це відмова від егоїзму, дарування себе, смирення і нове становлення людської особистості.

Любов – це головна, здорова діяльність людської душі. Однак, аби могти зректися себе задля іншого, упокоритись і наповнитись життям, потрібно спрямувати любов, передовсім, до Бога, а тоді через Бога до людини і всього творіння. Членам сім’ї необхідне життя у Христі, аби вони зрозуміли, у чому полягає істинний сенс любові, де вона починається і чого прагне осягнути, як правильно любов розвивати, щоб вона була чистою, вільною від хворобливих почуттів та індивідуалізму.

Третя пристрасть, що тісно пов’язана з двома попередніми, це хтивість (тілесна пожадливість). Зазвичай, вона проявляється у вигляді відмови від працелюбності, небажання робити зусилля та вчинки задля добра ближніх, абсолютизації та захоплення пошуком насолод. Причини пожадливості закорінені у душевній хворобі людини після гріхопадіння, і затьмаренні розуму, який віддалився від Бога, на що реагує також наше тіло, яке повинно бути храмом Святого Духа, членом Ісуса Христа. Пожадливість своєю головною ціллю й сенсом у подружжі має пошук різних насолод й розваг, які цілковито заполонюють людину. Пожадливість позбавляє людей спілкування, оскільки примушує дивитись на іншу людину лише як на річ.

Пожадливість примушує нас віддавати перевагу зовнішньому, а не внутрішньому, внаслідок чого виникає відчуття постійного незадоволення й ненаситності.

Якщо пожадливість домінує в людині, то поступово перетворює її на свого раба і невільника, штовхає на поведінку, яка позбавлена Божого благословення та справжньої свободи Церкви, а остаточно завдає смертного удару сімейним узам, нерозривній та справжній любові, руйнує усе найблагородніше у людині.

Протиотрутою для цієї хвороби душі є працелюбність, готовність до боротьби, набуття усякої чесноти. Також Христова Церква є духовною лікарнею, оскільки скерована на аскезу та працю, які виховують у людей правильне ставлення до речей, яке, згідно Максима Ісповідника, необхідне для вірного судження про духовні справи.

Працелюбність, аскеза (обмеження), а головно любов і Божественний запал, втримує людину на висотах образу Божого, скеровує до цілі – уподібнення до Бога. Ті три пристрасті поборюють людину як у шлюбі, так і у чернечому житті, залучаючи до цього різну зброю та методи, переслідуючи лише одну ціль: завадити людині здобути освячення й спасіння. Природній запал преображає пристрасну людину, освячуючи її душу та тіло. Тоді людський розум стає вільним й видає правильні судження про речі, провадить тіло до освячення й стриманості.

Святий Іван Золотоустий закликає нас: «Зробіть свій дім Церквою». Сім’я як Домашня Церква хай стане місцем духовного лікування наших пристрастей. Подібну роль у християнстві виконує монастир. Спільне життя, спільне проживання, сімейне спілкування, функціонування Домашньої Церкви обточують складності характеру, навчають любові та служінню, доводять що без любові й духовного зросту в Христі сімейне життя є хитким й нетривким. Тобто, в будь-який момент може зруйнуватись.

Святий Іван Золотоустий називає сім’ю ареною, місцем боротьби та випробувань.

Насправді кожна сім’я проходить складний шлях випробувань, спокус, важких скорбот, тому аби не втонути у житейському морі потрібна непорушна скеля, якою є Христос та його Церква.

Таїнство шлюбу має велику гідність як стосовно Христа, так і його Церкви (пор. Ефес. 5:32). Господь применшив себе, став Людиною, і відтоді годує та піклується Церквою як її небесний Наречений та вічний Голова. Церква без Христа не може існувати, і Христос не роздає людям свої Таїнства поза Церквою. Так і в подружжі ніхто не може жити без іншого. Домашня Церква не може постати, якщо главою сім’ї не стане Христос. Господь бажає спасіння та обоження кожної людини. Це кінцева мета цілого нашого життя. Отже, і сім’я, і чернецтво – не самоціль, а засіб для нашого спасіння.

Всі форми життя швидкоплинні й минущі, і їх слід оцінювати відповідно до того, чи вони ведуть нас до вічного Божого Царства. Якщо сім’я не веде до Христа, тоді всі її успіхи – тимчасові, маловагомі й приречені на смерть, як і сама сім’я, яка є лише способом життя цього земного світу. Сім’я досягає свою мету не світськими успіхами її членів, і не тим, що вона залишились нерозривною аж до смерті, а духовною працею – освяченням і обоженням своїх членів.

Будь-яка інша оцінка сім’ї людськими і світськими критеріями є несправедливою, і свідчить про неймовірно обмежені можливості людського судження. Сучасний святий чернець стверджує: «Коли ми вчимося долати свій егоїзм, то стаємо справжніми членами своєї сім’ї, а ставши справжніми членами своєї сім’ї завдяки подоланню егоїзму, стаємо справжніми членами всієї людської сім’ї Адама, і тоді стаємо здатними молитися Богу за весь світ». А це – не що інше, як царювання Святого Духа в нашому серці.

Якщо хочемо, щоб виправився світ, спочатку виправимо себе і свої сім’ї.

Джерело

 

Вас може зацікавити

23 листопада 2021 року – календар з повчанням

Редактор Головний

У день престольного свята Архієпископ Нафанаїл відвідав громаду на честь прп. Серафима Саровського у м. Луцьк

Редактор Головний

Як постувати з користю для здоров‘я — поради лікаря-священника

Редактор Головний