14.4 C
Lutsk
Вівторок, 29 Вересень, 2020
Проповіді

Проповідь у Вербну неділю

И Ты, Всеблагой, Свете тихий вечерний,

Ты грядешь посреди обманувшейся черни,

Преклоняя свой горестный взор,

Ты вступаешь на кротком осляти

В роковые врата – на позор,

На пропятье!

 Іван Бунін

29.VIII.1922

 Святом Входу Господнього до Єрусалиму ми, дорогі брати та сестри, відкрили чергову сторінку життя нашого Спасителя та історії нашого спасіння – Страсну седмицю. Ще декілька днів і Господь завершить Своє земне життя і в цьому буде звершення всього, всієї ідеї боговтілення. Сам Спаситель згодом підтвердить це на Хресті. Не впустивши ні пари з вуст, на кінець, з останнім подихом промовиши лише одне: «Звершилось!»

Вербна неділя – свято торжества і радості, але саме це свято – початок Страстей Господніх, початок того великого непорозуміння людського, безневинною жертвою якого став Господь наш Ісус Христос. І саме це робить його одним з найтрагічніших двунадесятих свят церковного року. Як же ж так? – можемо ми поставити собі питання. Ми стоїмо в храмі з пахучими вербами і пломеніючими свічами, з радісними обличчями і посмішками, про яке горе може іти мова!? Усе в цьому святі – торжество: Христос вступає в Святий Град, зустрічають Його радісні натовпи народу, готові з Нього зробити свого політичного вождя. У думках натовпу, мабуть, царила одна думка: «Ось вже скоро наступить царство Ізраїля! Прийшов таки наш Месія!» Всі раділи! Якби ми лиш бачили ці очі! Дітки кричали. Матусі не знали, що сталося з іхніми чадами. Діти пророкують; лежать на грудях у своїх матерів і пророкують! Місто трясеться ніби від землетрусу. І всім добре. Всім радісно. Всім… окрім однієї людини…

Крім Ісуса Христа, на якому немає ні усмішки, ні торжества, ні радості.

Він заїжджає в Єрусалим без посмішки. Він – заїжджає і Його праве плече вже відчуває той тягар хреста, який на Нього покладуть і який Він буде незабаром нести. Зовсім скоро усе це торжество, ця невимовна радість, захоплення, побудоване на непорозумінні і самообмані, закінчиться, а натовп, який сьогодні кричить: «Осанна Синові Давидовому!», тобто «Красуйся, радій царю Ізраїля», через декілька днів з страшною люттю і ненавистю буде вимагати Його розп’яття.

Митрополит Сурозький Антоній в одній зі своїх проповідей сказав такі слова: «…згадуючи Вхід Господній до Єрусалиму, як страшно бачити, що цілий народ зустрічав Живого Бога, який прийшов лише зі звісткою про любов, любов до останнього – і відвернувся від Нього, бо не до любові було, тому що не любові вони шукали, бо страшно було так любити, як заповідав Христос, – до готовності жити для любові і померти від любові. Вони вважали за краще – тлінне, вони хотіли земного. Залишилася пустеля, порожнеча, ніщо… але тільки Бог може Собою заповнити ті глибини людські, в яких порожнеча і які нічим іншим не заповниш. Тільки Бог може створити гармонію в людському суспільстві; тільки Бог може перетворити страшну пустелю на квітучий сад».

Християни завжди пам’ятають про те, як той же самий народ, що в час Входу Господнього зустрічав Його з такою радістю і з такими великими почестями, всього через кілька днів по тому в ярості кричав, звертаючись до свого римського правителя Понтія Пілата: «Розіпни, розіпни Його» (Ін. 19: 6). Кожен християнин, навчений гірким досвідом зради єрусалимських мешканців по відношенню до Христа, повинен прагнути, щоб не опинитися в тому ж самому положенні, що і древні іудеї. Адже і кожен, хто приходить в цей день до храму і віддає хвалу Богу перший же, не переступивши храмовий поріг, може зрадити Його і віддати на страждання та смерть: і навіть не через пряме зречення Христа, а просто через свій постійно повторюваний гріх, який завжди є зрада, як би ми не виправдовували його. Вчиняючи гріх, християнин, що володіє справжнім покаянним почуттям, щоразу відчуває себе в ролі розпинателів Спасителя, котрі яро вбивали в руки гвіздки, заподіюючи тяжкі муки і страждання.

Сьогодні наш Спаситель входить у Єрусалим, Його зустрічають як Царя. Але ніхто не очікував і навіть не міг уявити собі, що Царство цього Царя починається з Хреста, з Розп’яття, тобто, зі зречення себе, своєї волі, свого «я». Це неймовірно важко – добровільно, до кінця, до повного виснаження зректися себе. Маючи життя, маючи повну свободу, віддати її, лише тому, що така воля Божа і такий Його дивний Промисел про нас, бо «так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3, 16).

Протоієрей Олександр Насарчук,

настоятель Свято-Покровського храму с. Воютин

(Білостоцький благочинний округ)

Вас може зацікавити

Добрі справи робляться не для «піару», – митр. Онуфрій

Редактор Головний

Проповідь у неділю 16-у після П’ятидесятниці

Редактор Головний

Моліться в дорозі, труд свій благословляйте молитвою, – Предстоятель

Редактор Головний