Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Сьогодні в храмі ми стоїмо перед Плащаницею і молитовно переживаємо ту страшну подію – погребіння Ісуса Христа, Сина Божого. Ось Він лежить у гробі, багатостраждальний, замучений, зневажений. Він помер, помер не тільки тому, що колись якісь люди, сповнені злоби і ненависті, Його погубили. Він помер за кожного з нас і через кожного з нас. Кожен з нас несе певну долю відповідальності за те, що Бог, не терплячи відпадіння людства, теж став Людиною, прийняв страждання і смерть; за те, що Він не знайшов такої любові, віри, такої відданості, які спасли б цей світ і зробили б неможливою і непотрібною ту трагедію, яку ми називаємо смертю Христа на Голгофі. Скажете: Хіба ми можемо відповідати за це – ми ж тоді не жили? Так! Не жили!
Але якби тепер на нашій землі явився Господь – невже будь-хто з нас може подумати, що виявився б кращим за тих, хто тоді Його не впізнав.
Нам часто здається, що ті люди, які тоді Сина Божого «взяли і, пригвоздивши руками беззаконних, убили» (Діян. 2;23), були такими страшними, але коли приглянутись ближче, – що ж ми бачимо? А бачимо, що вони такі ж як ми.
Погляньмо на Пілата: чим він відрізняється від різноманітних посадовців, які більш за все бояться, а що люди (саме люди, а не Бог) скажуть про їх діяльність, бояться відповідальності, і заради того, щоб себе застрахувати, зберегти своє місце, готові підставити, погубити людину, часто в малому, а деколи і в великому?
А воїни – їм було однаково, кого розпинати, вони просто виконували наказ. І коли дехто з нас виконує якесь розпорядження, за яке нас наша власна совість викриває і засуджує, то чи не виправдовуємо себе, мовляв, відповідальність не на нас?
А вимагав розп’яття для Христа хто? Особливі негідники? Ні – люди, які не хотіли ризикувати нічим, ні своїм становищем, ні земним благополуччям, для яких все це стало важливішим за совість та правду.
Можна було б так всіх перебирати, але хіба не видно із цього, що люди, які вбивали Христа – такі ж як і ми? Що ними рухали ті ж самі страхи, пристрасті і марнота, яким ми теж підвладні?
Тож станьмо ми перед гробом Ісуса Христа і, усвідомлюючи це, подякуймо Богові за те, що не підпали ми такому страшному випробовуванню зустрічі з Христом, коли легко можна було б помилитись і зненавидіти Його, і стати в юрбу тих, хто кричав: «Розіпни, розіпни Його!» (Ін. 19;6)
А коли будемо підходити до святої Плащаниці, з трепетом прикладаймося і дякуймо Богу за спасіння, яке дарується нам Господом так легко, але повз яке ми так часто байдуже проходим, хоча воно далось такою страшною ціною і Христу, і Матері Божій і святим учням Його. Амінь.
Протоієрей Олександр Стельмащук,
Настоятель Свято-Георгіївського храму с. Череваха
(Маневицький благочинний округ)
