В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Тричі на рік Православна Церква прославляє пам’ять Преподобного Іова, ігумена та чудотворця Почаївського: 19 травня в день пам’яті Іова Багатостраждального; 10 вересня в день віднайдення святих мощей преподобного Іова; 10 листопада святкування святого, день його пам’яті.
Більше півстоліття керував святий Іов Почаївською обителлю, знаходив час для духовно-просвітницької діяльності та чернечого усамітнення. Разом із видимими працями проходило і незриме молитовне життя святого. Самотність преподобний Іов знаходив у дикій печері на горі Почаївській. Ця печерка була дуже вузькою і крихітною, в ній Преподобним було пролито чимало сліз «про мир, що лежить у злі», як висловився преподобний Досифей у житії святого. Ще під час земного життя довкола нього відбувалися чудеса. Так, якось він був у печері на молитві, у цей час ікона, поміщена біля входу, почала випромінювати прекрасне сяйво, яке тривало кілька годин. У печері досі видно сліди від колінної молитви Іова.
Прожив святий Іов Почаївський понад сто років, допоки Господь не покликав праведника до Царства Небесного і мирно 28 жовтня (10 листопада н. ст.) 1651 року відійшов до Бога. Свій день смерті він зумів передбачити, як і багато праведників. Кончина була тихою, безболісною. Життя святого було наповнене великим подвигом. Який ж це був подвиг? «Яка різниця, як вірити в Бога? Бог один, вірити в Нього можна по-різному». Начебто справді, яка різниця, в правий бік хресна хода пішла чи в лівий, двома пальцями хрестишся чи трьома… А у наш час ще більше питань і такого роду стверджень виникає. Але чому неправі ті люди, які кажуть, що їм все одно, як і в якого Бога вірити?
Преподобний Іов Почаївський у житті зіштовхнувся з тим самим явищем. Прийшли розумні люди, які здобули прекрасну європейську освіту, і сказали православним: «Що ви прив’язалися до своїх обрядів, кров за них проливаєте, чи готові відстоювати свої храми, традиції? А що в них такого особливого, що вони вам потрібні? І так вони гарно говорили, що спокушали цим багатьох людей. Але в чому тут була брехня? Чому з цією логікою не можна погодитись?
Люди, які так легковажно ставляться до відносин з Богом, які кажуть, що їм все одно, як вірити, — це найчастіше люди, які мають слабку віру. Ці люди або невіруючі, для яких віра — це стара книжка на полиці, яку можна з одного місця пересунути на інше, але це не їхнє життя, не те, чому віддана їхня душа та серце.
Люди, які зраджують у сім’ї, міркують так само: «Ну, а що я поганого роблю? Я ж не ображаю сім’ю, дітей, я просто отримую задоволення». Але називається те, що вони роблять, перелюбом, тому що з любов’ю це не має нічого спільного. Кохання там, де себе віддають, де немає думки кудись піти в сторону. А там, де є любов тільки до самого себе і бажання лише отримувати задоволення, — блуд. Людям, які кажуть, що все одно, як вірити, як молитися, як ходити до церкви, важливим є не кінець, а початок цієї фрази. Їм справді все одно. З Богом чи без Бога, молитися чи не молитися, жити за вірою чи жити без віри. Важливі тільки вони самі, тому що себе вони люблять найбільше на світі.
Як ставали уніатами за часів преподобного Іова Почаївського? Якщо ти не приймеш унію, то не можеш здобути нормальну освіту, торгувати, навчати своїх дітей. Якщо ти торгуєш, і ти православний, то на тебе накладають такі мита, які тебе розорять. Ти не можеш обіймати високі посади ні в армії, ні в державному управлінні. І люди, для яких торгівля та посади важливіші, виправдовуючи свою зраду та зневіру, проповідували ось це «а все одно, у що вірити!» Вони погоджувалися з уніатами, які для їхньої совісті давали готову заспокійливу таблетку, що це не важливо. А якби ситуація змінилася, і для того, щоб торгувати без мит, обіймати посади і отримувати вигоду, треба було б знову стати православним, вони відмовилися б від унії в ту саму мить і були б найбільш православними з усіх православних.
Брехня слів «все одно, як вірити» в тому, що в той момент, коли людина їх вимовляє, вона не про Бога думає, а про себе самого. Вона хоче поставити себе в найвигідніше становище, щоб ніяк не постраждати, нічого не втратити, щоб не довелося робити якийсь подвиг або від чогось відмовлятися. Це свідчення відсутності любові до Бога, правильних стосунків із Ним. Коли людина Бога любить, коли вона по вірі живе, коли духовне життя для неї не порожній звук, їй важко навіть подумати про якусь зраду, бо це буде не зміна одягу, а це означає, що ти помер, перестав жити. Люди, котрі по-справжньому любили Бога, за свою віру боролися, ніколи від неї не відступали.
Коли проповідували уніати, вся ця полеміка йшла, весь цей духовний блуд відбувався, кого ж дивилися люди? На тих, кому вони довіряли, людей праведного життя. Якщо я зараз спитаю, які праці Іова Почаївського ви знаєте, то ніхто й не скаже. Але суть його служіння була не в словах, які він сказав, а в тому, що він своїм прикладом показав вірність православ’ю. Люди його поважали, знали, що він живе праведним життям, Богові не зраджує, віри своєї не продав, і вони говорили: «Ми — як Іов». Вони вірили, що такі люди, як Іов, не можуть помилятися, продавати і зраджувати тоді, коли їм вигідно. Вони за ним йшли, і завдяки його прикладу багато хто залишився православним. Ми собі й уявити не можемо, щоб у Почаївській лаврі перед мощами преподобного Йова молився хтось інший, окрім православних.
У цьому полягало служіння Богові Іова Почаївського. Не в тому, що ми говоримо, а в тому, як ми живемо, як це сприймають люди, які мешкають поряд з нами. Дай Боже, щоб це у нас з вами виходило, щоб без жодних слів, кожною своєю доброю справою ми могли проповідувати віру православну. Сьогодні ми з вами покликані бути таким. Не марна була праця преподобного, тому що він за життя був тією «свічкою» яка «не може сховатися верху гори», але освячує все навколишнє. Так і по кончині своїй він уже протягом п’ятисот років просвіщає нас своїми нетлінними мощами, і свідчить нам про істинність і користь життя за заповідями Євангельськими. Амінь.
Священик Богдан Яковук,
клірик Свято-Миколаївського храму, м. Луцьк
