12 вересня наша Церква святкує пам’ять дивного святого, що за життя сподобився бачення Всесвятої Трійці, преподобного Олександра Свірського.
Темної ночі, в безлюдному лісі, в маленькій хатині жеврів вогник свічки. Навчений досвідом 60-річний монах, повільно перебираючи чотки, здійснював своє молитовне правило. Занурений у молитву, старець не помічав навколо себе страхітливого сутінку ночі.
Тільки він і незримий Господь стали співрозмовниками один одному в ці дорогоцінні години зосередженої молитви. Чернець не хотів закінчувати душевну бесіду з Небесним Отцем, відчуваючи незрозумілий душевний трепет перед його всемогутністю.
Раптом келія відлюдника осяяла сліпучим світлом, що виник подібно блискавці, що прорізає безмовне нічне небо. Посеред кімнати з’явилися силуети трьох юнаків, одягнених в сяючий білий одяг. З їх зовнішності було помітно, що вони – величні носії Божественної влади. Вражений надприродним видінням, чернець упав перед ними на коліна і вклонився їм до землі. Мандрівники допомогли переляканому подвижнику піднятися і звернулися до нього з таким закликом: «Сподівайся, щасливцю, і не бійся!»
Після цих слів чернець отримав від несподіваних гостей наказ побудувати на місці його подвигу храм і влаштувати там монастир. Відчуваючи свою недостойність, старець все ж запитав у відвідувачів, на честь кого йому назвати майбутній храм. На що гості в унісон відповіли: «Возлюблений, як бачиш Мовця з тобою в Трьох Особах, так і возведи церкву в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа, Єдиносущої Трійці. Я залишу тобі мир і мир Мій подам тобі».
Чудове видіння зникло, але вражений ним чернець не забарився виконати обіцяне. Так, серед густих лісів суворої російської Півночі виникла Свято-Троїцька обитель. А її першим ігуменом став той самий свідок Божественного Одкровення – преподобний Олександр Свірський. Тоді він навіть не міг здогадуватися про те, що став першим подвижником на Русі, якому явився Сам триєдиний Господь!
Життя преподобного Олександра Свірського було сповнене чудес. Але ж все почалося з того, що в ранній юності, перейнявшись духом чернечого життя, молодий Амос (так звали майбутнього святого в миру) таємно від батьків покидає рідний дім і прямує на Валаам. Побудувавши свою першу келію в скелі, подвижник почав вести строге відлюдницьке життя.
Ревного ченця невдовзі спіткала спокуса славою, яка рознеслася серед народу, що дізнався про його подвиг. Гаряче бажаючи спасти душу від виразки марнославства, він залишає північний острів і будує собі «відхідну пустель» у лісовій гущавині, на березі Святого озера недалеко від річки Свір. На віддалі від суєти світу, святий провів у суто молитовному подвигу сім років. Свідки його аскетичного життя розповідали про те, що над місцем, де він жив, сяяло нетварне світло. Неподалік від цього місця сталася переломна для подвижника зустріч із Богом, що з’явився в образі трьох сяючих чоловіків.
.jpg)
Але не тільки це чудове видіння сталося в житті преподобного Олександра Свірського.
Його житіє доносить до нас історію про те, як після тривалого проживання в суворих умовах святий настільки знесилився, що навіть не міг встати з землі. Не впадаючи у відчай, він почав співати псалми. І раптом перед ним із нізвідки з’явився незвичайний чоловік. Він підійшов до ченця, поклав свою руку на хворе місце, осінив святого хресним знаменням, і хвороба негайно залишила його.
Ще одне одкровення преподобному сталося під час його молитви. Почувши при читанні правила незвичайний голос, він підняв голову вгору і побачив Ангела, що співав хвалебну пісню Богу. Закінчивши славослів’я, небесний посланець вказав Олександру місце, на якому повинна була бути побудована Свято-Троїцька церква.
В останні роки життя святого Господь сподобив подвижника знову стати свідком Його явлення. Одного разу, зробивши Акафіст Пресвятій Богородиці, старець попередив келійника, що незабаром до них на зустріч прийдуть Христос і Його Пречиста Матір. І знову храм осяяло сліпуче світло, в променях якого з’явилася Пресвята Богородиця з Богонемовлям на руках, що сидить у вівтарі на престолі. Її оточував сонм безтілесних служителів-ангелів.
Небесна Цариця почала розмовляти зі святим, запевнивши його в тому, що вона не залишить створену ним обитель і буде допомагати ченцям у всіх їхніх потребах.
Вражаюче, але співрозмовник Самого Бога перед своєю смертю дав монастирській братії такий незвичайний заповіт: «Зв’яжіть тіло моє грішне по руках і ногах мотузкою і відволочіть його в болото і, закопавши в моху, потопчіть своїми ногами». Ченці навідріз відмовилися від такого принизливого на їхній погляд поховання. Випросивши благословення святого, вони поховали його в побудованій ним відхідній пустині.
Після смерті прославленого подвижника пройшли століття. Тіло преподобного Олександра Свірського не зазнало тління, що стало причиною того, що з початком кампанії радянської влади з вилучення мощей, його останки значилися у відповідному списку під номером один. Мощі були вийняті з раки і аж до 1998 року про їх існування не було ніякої достовірної інформації.
І ось на заході бурхливого ХХ століття, в підвалах кафедри нормальної анатомії Санкт-Петербурзької військово-медичної академії виявляється тіло невпізнаної людини, із запашним ароматом. Професура ставить запитанням: хто б це міг бути? Дізнавшись про знахідку, братія Свято-Троїцького Олександро-Свірського монастиря поспішає до Академії.
В душі у ченців жевріє надія, що знайдене нетлінне тіло належить їхньому духовному наставнику. Щоб остаточно переконатися у своїх припущеннях, вони приймають рішення відслужити молебень преподобному. Тіло покрили білим покривалом, на нього поклали хрест і Євангеліє. І тільки братія проспівала початкове «Царю Небесний», як покривало почало стрімко насичуватися вологою від виділеного з мощей мира. Так преподобний Олександр Свірський переконав своїх духовних чад в тому, що перед ними ніхто інший, як тільки він. Після цього дива тіло святого з почестями було повернуто в монастир.
Найчастіше святість християнина проявляється в чудесах, що сталися після його смерті. Але про святого Олександра можна з упевненістю сказати, що він спочатку був обраний Богом для відкритої святості. Ця святість була очевидною для кожного, хто хоч раз зустрів подвижника на життєвому шляху. Преподобний Олександр Свірський зміг силою молитви об’єднати Церкву земну і Церкву Небесну. Він дав кожному з нас можливість переконатися в тому, що Господь, Пресвята Богородиця і святі не живуть десь далеко від нас, а постійно перебувають поруч у всіх наших радощах і печалях.
І сьогодні, в день його блаженної пам’яті ми знову спрямовуємо до нього свої молитви: «Преподобний отче наш Олександре, моли Бога за нас!»