Одного разу старець сказав мені:

– Християнин повинен уникати нездорової релігійності: як почуття переваги перед іншими через свої чесноти, так і почуття своєї поганості з причини своєї гріховності. Одна справа – комплекс, а інша – смирення; одна справа – зневіра, а інша – покаяння. Якось до мене прийшов один мирський лікар-психіатр і став засуджувати християнство, тому що воно, як він говорив, викликає в людях комплекс провини і зневіру. Я відповів йому, що згоден з тим, що деякі християни, як з власної вини, так і з вини інших, хворіють на комплекс провини. «Але і ти, в свою чергу, – сказав я йому, – повинен погодитися з тим, що невіруючі схильні до значно більш страшного захворювання – гордості. І в той час як комплекси провини на релігійному ґрунті поблизу Христа долаються через покаяння та сповідь, гордість мирян, які живуть далеко від Христа, нічим не виліковується».

Ці слова Старця пролили світло на деякі мої здивування щодо психологічного аспекту християнського життя. Я зрозумів, що Порфирій бажає, щоб ми уникали гордості, одягненої в личину самоправедності «християнського» фарисейства, так і в самоприниження «християнської», тремтливої від страху совісті. Я побачив, що зухвалість тих, хто вважає себе «чистими», і страх тих, хто відчувають себе «винними», суттєво не відрізняються між собою, але є лише різними сторонами однієї монети – гордості. Тому що істинно віруючий християнин звільняється від комплексу провини через сповідь і відпущення гріхів і радіє свободі, дарованій йому Христом. Але, знаючи, що це дар Божий, він лише висловлює свою вдячність Богові і не величається. Він чистий через кров Христову, а не за свої подвиги. Таким чином, він радіє, дякує і не величається. Цей чоловік тепер вже бачить, що всі люди можуть бути добрими через кров Христа.

Старець показував нам шлях, йдучи по якому можна уникнути як зла (гріха), так і найгіршого з його проявів – гордості своєю чеснотою, і досягти кращого – смирення. Тому він намагався зберегти істинне смирення від небезпеки підробок.

Він говорив мені:

– Ми повинні бути смиренними, але не повинні смиреннословити. Смиреннослів’я є пасткою диявола, воно несе з собою відчай і бездіяльність, тоді як істинне смирення дає надію і веде до виконання заповідей Христових.

З книги про преподобного Порфирія Кавсокалівіта: «Кольорослов порад»