Скільки б високих слів ми не говорили про пост взагалі і Чотиридесятницю зокрема, правда залишається закритою для багатьох.
Триває Великий піст. Пора, коли прагнення стати кращими посилюється, зусилля в цьому напрямку подвоюються, а результат здається трохи більш досяжним, ніж зазвичай. Але нерідко буває так, що піст для людини закінчується, швидше, підведенням невтішних підсумків, ніж реальною зміною на краще.
Причин тому може бути безліч, ми ж зараз звернемо увагу лише на одну дуже, треба сказати, поширену. Ця причина – нерозуміння того, в чому конкретно повинна проявлятися зміна на краще. Людина постить, утримується, примушує себе, але до чого в підсумку все це повинно привести, не знає, не розуміє, а то і просто не замислюється. Тим часом є в людині якість, наявність або, навпаки, відсутність якої ясно демонструє, чого варті пісні праці і подвиги.
Це якість – доброта, причому не та, до якої ми звикли, поширюється тільки не окремих людей і ряд ситуацій, і вже тим більше не фальшива, не награна, яка маскує душевне убозтво. Доброта – як постійний стан душі, як норма сприйняття дійсності.
Давайте звернемо увагу на, так би мовити, головних євангельських антагоністів недільних читань минулого місяця: фарисей, старший брат блудного сина, ті, кого Христос при своєму другому пришесті поставить зліва від себе. Що у них спільного? Це суцільно недобрі люди. Не те, щоб злі, а саме недобрі. Люди, в житті яких немає місця доброті, яким вона просто не потрібна. Навіщо, наприклад, доброта фарисею, коли він і без неї постить, платить десятину і шанує суботу? До чого доброта синові, який і так у всьому слухняний батькові, розважливий, виконавчий і працьовитий? Та й простому обивателю для чого доброта? Адже він за все життя не вбив, не вкрав, чесно працював, виростив дітей, дружині не зраджував. Що повз нужденного проходив, так «мені самому ніхто нічого просто так не дав і взагалі, працювати треба, а не просити».
Чи можна назвати таку людину злою? Звичайно, не можна. Та ось біда, доброю її теж ніяк не назвеш. І не варто спокушатися щодо того, що відсутність доброти це нібито не страшно. Як бачимо, Христос невисокої думки про результат молитви фарисея, батько в його притчі хоч м’яко, але все ж засуджує старшого сина, а говорячи про Страшний суд, Спаситель прямо вказує на той факт, що недобре ставлення до ближнього він незмінно приймає на Свій рахунок. А значить, з недоброї людини поганий християнин.
Втім, все ж недарма тема недоброї людини піднімається Церквою перед Великим постом. Повторимося: скільки б високих слів ми не говорили про піст взагалі і Чотиридесятницю зокрема, правда полягає в тому, що для більшості з нас піст – це, перш за все, час пізнання власної немочі. Боротьба з пристрастями не буває простою, всякий раз долаючи себе, людина набуває важливий досвід, пізнає неміч, недосконалість, схильність єства до гріха. Той же, хто опиняється до Великодня біля розбитого корита, правил, які не дочитав, служб, які не відвідав, а також милостині, яку не дороздав, обіцянок, які не виконав і гріхів, у яких не розкаявся, як правило, ще з більшою гостротою усвідомлює власні неміч, недбальство, незібраність і лінь, тим самим набуваючи все той же досвід – досвід пізнання власної слабкості і недосконалості, досвід, який вчить поблажливості, милосердя і умінню прощати.
Іншими словами, піст, крім інших відомих нам достоїнств, є ще й школою доброти. І якщо завдяки посту стати добрішими здатний всякий, а сама доброта характеризує як якість поста, так і його результат, то, думається, кожен з нас здатний взяти собі за мету стати в Чотиридесятницю хоча б трохи добрішими.
Протоієрей Володимир Пучков
