Люди постійно кудись поспішають і мчать. О такій годині їм потрібно бути в одному місці, о такій – в іншому, потім у третьому. Щоб не забути, які потрібно виконати справи, люди змушені їх записувати.
Добре ще, що серед такої біганини вони не забули своїх імен! Вони не знають навіть самих себе. Та й як їм себе впізнати – хіба в каламутній воді можна побачити себе, як у дзеркалі? Хай простить мене Бог, але світ перетворився у справжнісіньку божевільню. Про інше життя люди не думають – вони лише шукають собі все більше і більше матеріальних благ. І тому не знаходять спокою і постійно кудись мчать.
На щастя, є життя інше. Люди зробили своє земне існування таким, що якщо б жили вони тут вічно, більшої пекельної муки і не існувало б. Якби з цією тривогою в душі вони жили по вісімсот, дев’ятсот років – як в епоху Ноя, то їхнє життя було б одною довгою пекельною мукою. У ті часи люди жили просто. І таким довгим їхнє існування було для того, щоб зберігалися Передання. А зараз відбувається те, про що написано в Псалмах: «Дні віку нашого сімдесят років, а як при силі – вісімдесят років; і більшість із них – то труд і хвороба». А сімдесят років – це такий термін, щоб лише дітей своїх встигнути поставити на ноги, – якраз вкладаєшся.
Якось до мене в келію зайшов лікар з Америки. Він розповідав мені про тамтешнє життя. Люди там вже перетворилися в машини – всі дні вони віддають роботі. У кожного члена сім’ї повинен бути свій автомобіль. Крім цього, в домі, щоб кожен почував себе комфортно, має бути чотири телевізори. От і давай – працюй, вимотуйся, заробляй багато грошей, щоб сказати потім, що ти благоустроєний і щасливий. Але що спільного у всього цього з щастям?
Таке наповнене душевною тривогою життя з його невпинною гонкою – це не щастя, а пекельна мука. Навіщо воно тобі – життя з такою душевною тривогою? Я не хотів би такого життя, навіть якби так мав би жити весь світ. Якби Бог сказав цим людям: «Я не буду карати вас за те життя, яким ви живете, але залишу вас жити так на віки вічні», то це було б для мене великою мукою.
Тому багато людей, не витримуючи життя в таких умовах, залишають міста, йдуть без напрямку і мети – аби лише піти. Об’єднуються в групи, живуть на природі – одні займаються своїм фізичним розвитком, інші – чимось ще. Мені розповідали, що хтось з них займається бігом, інші – йдуть у гори і піднімаються на висоту 6000 метрів. Спершу вони затримують подих, потім якийсь час дихають нормально, потім знову роблять глибокий вдих… Займаються такою дурницею! Це свідчить про те, що в них на серці важким тягарем лежить занепокоєння і серце шукає якогось виходу.
Одній такій людині я сказав: «Ви риєте яму, розкопуєте її все глибше і глибше, потім захоплюєтеся цією ямою і її глибиною, а потім… падаєте в неї і летите вниз. Тоді як ми [не просто риємо яму, але] розробляємо копальню і знаходимо корисні речовини. У нашої аскези є зміст, оскільки вона відбувається заради чогось вищого».
