2020 рік мав розпочати нову сторінку у житті Свято-Миколаївського храму села Звиняче Горохівського благочиння. Рівно сто років тому, за словами старожилів, поряд з місцем, де у роки Першої світової війни згоріла церквиця, селяни перевезли старий млин та поставили з нього нову церкву. Ось так і стояв він стільки років, за увесь час жодного разу не був закритий, до речі, один з небагатьох в навколишній окрузі.
До цієї події, визначного ювілею, селяни уже планували розпочинати будівництво нової церкви, яка мала постати на місці давно згорілої. Однак сталося не так, бо стався Томос…
Горохівська округа, так повелося, здавна славиться своїм патріотизмом. Село Звиняче тому не виняток. З початком військових дій на Сході України чимало молодих хлопців добровільно відправилися захищати нашу Батьківщину. На жаль, у червні 2016 році один з чоловіків Звинячого, Андрій Ліщина, загинув, хоронили його у церкві УПЦ. З’їхалося чимало священників не лише благочиння, а й зі всієї єпархії, бо біда для всіх.
Прот. Сергій Бачинський, настоятель парафії, пригадує, що вже тоді почалися сипатися погрози у його сторону, мовляв, «москалі хоронять», здебільшого від людей влади, але поговорили трохи і затихли до тих пір, поки не стався Томос.
Пригадує, що ситуація на парафії була неспокійною і тоді, коли лише прийшов у Звиняче. Першу службу батюшка звершив у Свято-Миколаївському храмі 4 січня 2015 року. Тоді про перехід до Київського Патріархату активно говорила голова сільської ради. На 24 січня уже й був призначений схід села для цього. Однак, оскільки батюшка новий, вирішили спершу перечекати з місяць, а потім і зовсім його відмінили, сказавши, «хай служить».
«На мою думку, – переконаний о. Сергій Бачинський, – на той момент влаштовувати перехід громади владі було просто ще не вигідно. Тому тоді це й затихло».
Коли ж стався Томос, рух у селі відновився, щоправда ініціатива вже йшла не від влади, а від вчителів.
«Довгий час я служив на два села. Звиняче та Ниви Губенські. Щоб службу звершувати в обидвох храмах, доводилося щонеділі вставати о 3 годині, добиратися потягом до Нив, там звершувати літургію, а вже на 10 ранку повертатися у Звиняче і служити тут. Коли ж почалася мова серед людей про можливий перехід, я попросив правлячого архієрея владику Нафанаїла звільнити мене з Нив Губенських, щоб служити Літургію щонеділі тут. Адже це таки великий прихід – тоді було наших 270 дворів», – пригадує о. Сергій.
Різдвяну службу 2019 року, батюшка каже, не забуде ніколи. Такої кількості людей за роки його служіння на приході не було. Спершу тішився, що люди пішли до церкви, однак виявилося, що пішли неспроста.
«Я у вівтарі ж на службі, то не чув про що на храмі люди перешіптувалися. Аж тут матушка каже: щось буде, бо почали говорити за Томос», – пригадує отець настоятель.
Тоді у паламарку до батюшки навідалася вчителька історії сільської школи з ініціативою підтримати громаду та разом перейти до ПЦУ, мовляв, люди нічого проти священника не мають, хочуть лише українську церкву. Та, не отримавши бажаного, жінка вирішує сама підняти у храмі балаган і, замість слухати проповідь у день такого свята, добиватися переходу.
З того часу та майже два місяці потому про спокій і в селі, і в храмі довелося забути всім. Хто ініціював ПЦУ – називали себе українцями, хто ж підтримував канонічну Українську Православну Церкву – чули на свою адресу про те, що «москалі», «запроданці», «церковні гроші йдуть на Москву», а «кожна поставлена ними свічка – це патрон для воїна». Важко було і вірним, важко було і священнику.
«Знаєте, попри те, що я живу у сусідньому селі, не на приході, завжди старався бути добрим зі всіма, щоб ніколи ніяких конфліктів, сварок чи розбірок при церкві. Та, як виявилося, саме ті люди, які завжди в обличчя мило посміхалися, у підсумку – зрадили», – ледь стримуючи сльози, з болем на душі та серці ділиться о. Сергій.
Традиційно, як і в інших селах, де відбувалося захоплення храму, вирішувати долю релігійної громади прийшли здебільшого люди, які до того ніколи раніше у й ньому то не були. Нетверезі, з жуйками у роті – ці люди заявляли батюшці: слухати тебе ніхто не буде, віддавай ключі і з Богом, «на Москву» – підкрикували ще й літні жінки.
Прощальною для громади УПЦ стала Прощена неділя.
«Ці люди в Прощену неділю прийшли вже з грамотою від Михаїла, їхнього митрополита ПЦУ, та новим батюшкою. Я щиро не хотів шарпанини, побиття, як це було на інших приходах, і просив не зачіпати храм, бо ж починається Великий піст. А це така пора для кожного православного християнина, коли треба якнайбільше, якнайстаранніше заглянути кожному у свою душу, покаятися у гріхах та бути з Богом. Однак, чоловікам, які у вівтар заходили в шапках, ці речі виявилися смішними. Про піст, покаяння та світле Христове Воскресіння навіть слухати ніхто не захотів. Добре, що хоч дозволили деякі церковні речі забрати», – розповідає о. Сергій Бачинський.
І тут, здавалося б, мав би настати розпач, почуття безвиході могло б переповнювати людей, які залишилися вірними УПЦ, але цього не сталося. Бо ці почуття ніколи не будуть властиві людям, які залишаються з Христом.
Справжнім Божим промислом, називає батюшка події того дня далі. Адже майже відразу ж знайшлася стара хатина, жіночки, які пішли прибирати її, добрі люди, які знесли старі ікони, рушники, коври, поставили навіть престол та жертвенник – усе, щоб вже наступного дня, перший день Великого посту, разом зі всім православним світом розпочати читання Великого канону.
«Коли я зайшов вперше у ту хатину, не було слів, плакали усі люди. Не хатина, а церква, жива церква. Хоч і було шкода церкви, але Бог управив та заспокоїв, що церква не у стінах, а в людях», – ділиться отець настоятель.
Так гонима громада пережила перший тиждень Великого посту, а в неділю усі посповідалися та причастилися Христових Тайн. Та і тоді Бог не залишав своїх вірних, бо відразу ж знаходилися благодійники і серед прихожан, і серед незнайомих людей, які жертвували книги, потрібне церковне начиння. Жертвували і кошти для того, щоб придбати землю для будівництва храму.
Розпочати роботи правосланим мешанцям села Звиняче вдалося у березні 2020 року. Так-так, саме 2020 року, рік, який мав стати для селян особливим, коли хотіли розпочинати будівництво нової церкви, замість згорілої. Так і сталося. Нехай навіть попри всі важкі випробування, які людям довелося пережити.
Своїми силами усього за три дні вдалося викопати та залити фундамент, згодом вивели цоколь, а вже наприкінці липня приступили до зведення стін. І це все своїми силами.
«Так сталося, що храм будувався мною та старостою, – пригадує о. Сергій. – Попри те, що люди несли на церкву мало не останнє, що мали вдома, коштів не вистачало. Допомагали усі, хто тільки чим міг. Так здається, але і піднести, подати – це теж робота. Тож такими темпами до зими ми не тільки збудували, а й накрили наш храм».
Уже наступного року, завдяки допомозі благодійників, і місцевих, і закордонних, будівництво вдалося не просто продовжити, а майже завершити. Батюшка перераховує, що лише за кілька місяців встановили вікна та двері, придбали куполи та виконали внутрішні і зовнішні роботи, стеля, підлога, іконостас – це ще далеко не увесь перелік виконаного та придбаного.
«Багато допомагати наші місцеві меценати, одні – самі фізично працювали, інші – техніку давали. Бувало часто і так, що телефонують: треба забрати зі складу якусь річ, уже проплачену, а ким і коли – досі не знаю», – ділиться батюшка та зізнається, що планували завершити ще до Успенського посту, однак на заваді стали звичайні сільські роботи.
Освячення храму та перша Божественна літургія у ньому відбулися 4 вересня. На святкування прибув керуючий єпархією архієпископ Волинський і Луцький Нафанаїл. Владика щиро подякував мешканцям Звинячого за те, що залишилися вірними Богу, та побажав усім крепості, здоров’я, віри і наснаги й надалі ходити до храму та прославляти Бога, спасаючи свої безсмерні душі.
На святкове богослужіння прибуло багато гостей – священників та вірян з навколишніх сіл.
«Та це не применшує нашої радості, – ділиться далі настоятель парафії. – Ми радіємо, що усі дожили, дочекалися освячення храму. За ці два з половиною роки ми не мали жодного похорону. Тож наші душі переповнює благодать та неймовірне відчуття, що Бог поряд, що Він нас не залишив».
(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”)
