Щоразу переступивши поріг храму, людина готує себе до молитви та особливого спілкування з Богом. Священник, церковний хор, ікони на стінах, запалені свічки чи запах ладану повсюди – усе це мимоволі налаштовує кожного з присутніх до того, що в храмі під час богослужіння відбувається щось дуже особливе, важливе, високе…
Кожна служба, кожна Літургія готує православну людину до єднання з Господом – Святої Євхаристії. Тож так важливо, аби готуючи себе до Святая Святих, у нашій свідомості не літали думки про побутове, суттєве, дрібне.
Основну роль для звершення богослужіння в храмі відіграє священник, який звершує Святе Таїнство, через якого сходить Благодать Божа. Допомагає йому у цьому церковний хор, який протягом всього богослужіння виконує особливі духовні піснеспіви. А як же прекрасно, коли ці піснеспіви звучать з дитячих уст…
Цьогоріч виповнюється 20 років, відколи при недільній школі храму Волинської духовної семінарії утворився дитячий хор. З першого дня створення і до сьогодні незмінним керівником була і є Ірина Борисівна Гайдучик. Про події двадцятирічної давнини каже: якби не власні діти, яких саме почала водити у недільну школу, можливо цієї історії могло би і не бути.
«Мене до Церкви привели мої діти. У далекі 90-і, коли в Луцьку кафедральний Собор Святої Трійці забрали прихильники Київського Патріархату, людині не особливо церковній важко було визначитися: куди саме іти», – ділиться спогадами Ірина Борисівна.
Відтак, у духовному пошуку жінка відвідувала спершу і захоплений собор, і автокефальну церкву. Але все душі було не так…
«На щастя, моя родичка підказала: піди краще у Свято-Покровську Церкву (єдина на той час у місті залишилася в лоні Української Православної Церкви). Так, відчувши особливу благодать та спокій душі саме в Покровській церкві, ми стали її постійними прихожанами», – пригадує пані Ірина Гайдучик та розповідає далі про особливий Божий промисел в її житті.
«Закінчивши вісім класів школи, я планувала вступити навчатися на вчителя початкових класів. Однак при подачі документів з’ясувалося, що на омріяну мною спеціальність вже закрили набір. Так, з поради знайомих, я пішла навчатися на музичне відділення. Хоча спершу планувала після першого року навчання перевестися на «початкові класи». Однак, коли минуло пів року, зрозуміла, що музика – це таки моє. Звичайна людина може і не надати цьому великого значення, вірянин не може не побачити у цьому Божого промислу», – ділиться регент.
Сьогодні Ірина Борисівна стала другою мамою для кількох десятків дівчат та хлопців. Раніше дитячий хор «Покров» поділявся на три вікові групи: перша – для діток 4-6 років, друга (середня) – 12-13 років та старша – від 14 років. Склад хору, з яким починали працювати 20 років тому, за це час змінився і не один раз. Хтось поїхав на навчання, хтось переїхав в інше місто, хтось – одружився чи вийшов заміж.
«Щоразу важко відпускати, адже всі вони такі мої діти. До кожного звикаєш, шукаєш підхід, прикладаєш чимало зусиль, що вони відкрилися. А це не легко, серце щоразу болить. Тому спочатку було дуже важко прощатися, а потім мій духівник сказав: діти – це ж як птахи, вони обов’язково полетять. Після того стало легше, адже така вже доля батьків – підтримувати, навчати, а потім і відпускати своїх дітей у світ. Щоправда, що особливо тішить, практично з усіма своїми колишніми хористами, ми і нині підтримуємо зв’язок, ділимося своїми радостями і печалями», – зізнається Ірина Гайдучик.
До 15-ої річниці з дня заснування хор «Покров» провів великий захід, для участі в якому запросили всіх учасників, хто тільки співав у колективі. Відтак, вийшов дуже грандіозний, творчий і по-сімейному рідний концерт.
Останні роки видалися дуже складними для хору та його учасників. Спершу епідемія коронавірусу і заборона збиратися великими групами людей, а потім і повномасштабне вторгнення, коли одразу п’ятеро провідних хористів виїхали за кордон. Тоді опускалися руки, зізнається Ірина Борисівна. Каже: було відчуття, що на цьому історія хору «Покров» добігла свого кінця. Хотілося усе покинути…
«Дуже часто, коли в хорі чи партії голосу є хтось ведучий, то інші, менш впевнені у собі дітки, за ним ховаються, тихенько підспівують, аби нічим не виділитися. У нас же сталося так, коли сильніші дівчатка виїхали, ховатися вже не було за ким і наші «слабші», як ми думали, стали сміливішими, більш впевненими у собі і почали співати у повну силу. Це додало мені впевненості та сили працювати далі», – зізнається Ірина Борисівна Гайдучик.
Зрештою, з початком великої війні в Україні, коли наші захисники обороняються від ворога на передовій, від них щоразу звучать прохання про посилену молитву. Ті, хто щодня зустрічаються зі смертю сам на сам, надіються лише на Бога. Тому, зізнається пані Ірина, перестати співати у храмі та молитися на богослужінні у час війни, коли молитви в житті має бути набагато більше, було би дуже і дуже неправильно. Адже молитва за наших воїнів – це найменше, чим ми можемо їм допомогти.
Відтак, і що сьогодні, і що 20 років тому, Ірина Борисівна навчає своїх хористів, що спів у домі Божому – це не лише про ноти і музику, це обов’язково і про молитву. Можна виконувати технічно складні сольні партії, але якщо вони звучатимуть без молитви в серці, це не можна назвати церковним співом. А люди, які приходять на богослужіння для молитви, цю різницю добре відчувають.
«Церковний спів знову ж таки має налаштувати вірян на молитву. І якщо самі хористи в цей момент щиро моляться, Божою благодаттю, піснеспіви звучать по-особливому», – зазначає Ірина Борисівна.
Сьогодні дитячий хор «Покров» функціонує у двох групах – старші співають на богослужінні в Кирило-Мефодіївському храмі при ВДС, а менші – вивчають ази церковної музики та співають на заняттях недільної школи. Останніми, до слова, опікується колишня хористка старшої групи Олена Даукуліс, а зі старшими допомагає Олексій Островський, надійний замісник регента, хорист із 8-річним стажем, який навіть пише для хору свої власні твори.
Для старших вихованців хор «Покров» став своєрідним осередком духовності. В час, коли молоді суспільство нав’язує, що бути православним – це вже не модно, молоді люди мають можливість не лише помолитися разом, а й відпочити, поспілкуватися, гарно провести час. Випадкових людей у хорі, наголошує Ірина Борисівна, уже давно немає. Усі вони з часом відсіюються. Залишаються лише ті, коли це цікаво та потрібно.
Ірина Тахасюк стала частиною «Покрову» цілих вісім років тому. До того – співала в іншому колективі. Каже: сьогодні хор для неї – це відрада для душі, щоразу нове спілкування, позитивні емоції та цікаві новини.
Анастасія Достовалова – одна з наймолодших учасниць колективу. Пов’язує дівчина це з тим, що її сім’я воцерковилася не так давно. «Був певний час, коли мої батьки перебували у духовному пошуку. Міцно стояти на ногах, здобули певний матеріальний достаток, але душі було неспокійно. Тоді вони зацікавилися східними практиками, зокрема, крішнаїтами. Їх вчення було близьким для батьків, але були й моменти, які дуже відштовхували. Там же у крішнаїтів мама почула про Православ’я і стала цікавитися, що ж це за релігія. Зрештою, це було ближче. Тоді наша сім’я почала відвідувати різні православні церкви нашого міста. Здавалося б, вибрати було з чого, однак, особливо запав нам до серце тимчасовий храм Всіх Святих землі Волинської. Кілька років тому ми це пояснювали собі особливою аурою, тепер же розуміємо, що відчули справжню благодать Божу», – ділиться сокровенним дівчина.
Відтак, співати Анастасію привела мама, якій дуже подобався дитячий хор «Покров». «Спершу були хор і недільна школа, потім табір «Стежина добрА», який проводить наша єпархія на базі Старосільського жіночого монастиря. Я потрапила саме у ту зміну, коли Ірина Борисівна збирала людей, які хотіли би поспівати на Літургії», – ділиться спогадами дівчина. Після повернення до Луцька і вона стала частинкою «Покрову».
Для Ірини Трушик хор «Покров» – це другий дім, її місце сили та спілкування з Богом. Вперше у колектив її привела мама у віці шести років. З тих пір минуло уже 10, а дівчина досі не уявляє життя без своєї наставниці, друзів та співанок.
Чи не найдовше у колективі співає Юлія Маслош – уже 13 років. Каже: хор для неї – це ще одна рідна сім’я. Навіть попри роботу, дівчина завжди знаходить час і можливість не лише на служби та співанки, а й на теплі зустрічі з друзями.
Ольга Возняк у хорі теж не мало – загалом 8 років, щоправда з перервою. Каже, у підлітковому віці на певний час покинула колектив, була у пошуку себе. Згодом, прийшов час, коли свідомо зрозуміла, чого не вистачає, тож безмежно вдячна регенту, яка весь час чекала на її повернення. «У дорослому віці зовсім по-іншому все, що відбувається, відчуваєш відповідальність, у всю справу вкладаєш душу. А коли на службі відчуваються «мурашки по шкірі», розумієш, що ти на своєму місці», – підкреслює дівчина.
Свого наставника – Ірину Борисівну Гайдучик – учасники колективу називають «другою мамою» та людиною з безмежним терпінням. Кажуть: навіть коли вона свариться, то робить це з любов’ю.
Нині ж хор «Покров» об’єднав навколо себе однодумців та мудру керівницю, які разом щонеділі прославляють Господа та молять у нинішні складні часи для Церкви Христової не зійти з дороги спасіння.
Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”
