Вони не від світу цього. Вислів, у повсякденному слововживанні рівнозначний словам «схиблений», «пришелепкуватий», «придуркуватий», у кращому випадку, «наївний». Бути «не від світу цього» (з погляду світу) дозволено, передусім, представникам богеми, а от бути не від світу цього (без жодних лапок) не дозволено (з точки зору того ж світу) нікому, за винятком ситуацій, коли від християн вимагають не чинити опору тим, хто вважає себе вільним від зобов’язань перед євангельськими заповідей з усіма витікаючими наслідками.
Те ж саме стосується і подвигу юродства: не кожен покликаний до того, щоб цілком присвятити своє життя цьому подвигу, але кожен, хто прийняв слово про Хрест – юродивий для світу цього, тому що «слово про хрест для тих, хто гине, безумство є, а для нас, хто спасається, – сила Божа!» (1 Кор. 1; 18).
Зверніть увагу: прийняв… Не заперечення ще не означає прийняття. Це, як із мистецтвом: можна ходити на виставки світового рівня, а вдома на стінку вішати кітч. Прийняти – значить узяти за основу, за керівництво до дії. Прийняти слово про Хрест – значить розіп’ятися з Христом, узявши свій хрест, і слідувати за Ним день у день шляхом Його заповідей.
Юродство у Христі – найрадикальніший, найбільш, якщо хочете, войовничий подвиг, що вимагає повного, тотального відречення від найважливішої ознаки людської гідності – розумної поведінки. Точніше, від ознак її наявності, що, тим самим, миттєво зводить людину на дно суспільної ієрархії.
Юродство прирікає юродивого на пожиттєве собаче харчування (не в сучасному розумінні) крихтами з господарського столу, зі «столу господарів життя» – нас із вами: таких розумненьких і розсудливеньких, які знають своє місце і міру своїх сил, здатних опинятися в потрібний нам час у потрібному нам же місці, що вміють вибирати, з ким дружити і проти кого, коли і кому посміхнутися, а від кого вчасно відійти на безпечну відстань, щоб випадково не потрапити в опалу. Причому, одна справа – подвиг юродства, «впізнаваний» завдяки вищезгаданій характерній «атрибутиці», зовсім інша – така його форма, що нагадує епатаж, зневажає загальноприйняті норми поведінки і зовнішнього вигляду.
Саме цим, найскладнішим шляхом пішла Ксенія – 26-річна вдова придворного півчого Андрія Федоровича Петрова, яка після раптової смерті чоловіка повела себе більш, ніж дивним чином. На похорон новоспечена вдова з’явилася в одязі чоловіка, переконуючи всіх, що помер не він, а його дружина – Ксенія; роздала все майно нужденним, що ще більше посилило враження, що вона збожеволіла з горя. Втім, начальство покійного чоловіка визнало її абсолютно осудною, а тому право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд залишилося за майбутньою святою. Це потім, через багато років, коли одяг чоловіка геть зносився, вона стала одягатися, як зараз зображають на її іконах: червона спідниця і зелена кофта або навпаки. А тоді – ну, божевільна, що з неї взяти?
Навіть у наші дні побачити на вулиці відкритого трансвестита – шок, а якою була реакція «розсудливих» людей другої половини XVIII століття те, що «в ту пору прекрасну» і назви не мало?!
Це сьогодні, поки що, кидається в очі і сприймається як сексуальна девіація (знову ж, поки що), якщо чоловік вбереться в жіночий одяг, тоді, як дивлячись на жінку, чий піджак застебнутий «на чоловічу сторону», максимум подумають, що вона геть не стежить за собою. У ту дику епоху, коли ще не знали слова «гендер», а словосполучення «гендерний мейнстрімінг», швидше за все, сприйняли б за щось із суднобудівної термінології, жінка в чоловічому костюмі сприймалася, в кращому випадку, як нещасна божевільна, якій можна пробачити образу суспільної моральності неналежним виглядом.
Утім, це дорослі могли терпимо ставитися до нібито схибленої з горя вдови, а зграї вуличних хлопчаків, котрі в усі часи відрізнялися жорстокістю щодо людей слабких і беззахисних, тим більше, не схожих на всіх, ніяк не могли пройти повз «бомжихи». А та своїм комічним зовнішнім виглядом немов би кидала виклик суспільству. Милосердна терпимість змінилася в народі шануванням тільки тоді, коли стали помічати, що «божевільна» Ксенія бере копієчку, що тут же віддає іншому біднякові, лише від добрих людей, а якщо від кого-небудь прийме щось в дар, наприклад, товар у торговця або дасть себе підвести візнику, то справи у тієї людини починають йти особливо добре.
Виклик, звичайно ж, був. Викриття, навіть коли він не є метою – це завжди виклик, але зовсім не обов’язково зухвалий. Крім того, є у викритті блаженною. Ксенією божевілля світу один важливий нюанс, який, по-моєму, недооцінюється.
Найімовірніше, до подвигу юродства святу Ксенію спонукала любов до чоловіка, який раптово помер, і бажання відмолити його гріхи. Ну не було у неї мети викривати безумство світу! І якби не побоювання про загробну долю покійного, навряд чи вона б зважилася на такий подвиг. Як слабка жінка справлялась із холодом, голодом, втомою, проводячи дні без відпочинку, а ночі – без сну? Для оточуючих це лишалося загадкою. Пересічна людина в такому режимі впала би з ніг уже через 4 – 5 днів, а свята Ксенія так провела 45 років!
У чому «нюанс»? У цій її любові до чоловіка, що викриває… ні, не примарність, не скороминущу природу та суєтність любові чоловіка і жінки, а легковажне ставлення до неї одних і незаслужено зневажливе – інших. Надмірна романтизація почуттів, піднесення душевного на рівень духовного, цілеспрямоване зведення Божого дару в масовій свідомості на рівень пристрасті, «хімії почуттів» – це десь поруч із блюзнірством.
На прикладі блаженної Ксенії ми бачимо, що любов «земна» хоч і не підносить на небеса, але може послужити природною надійною опорою для немічного духу і, будучи освяченою Божою благодаттю, не змінюючи своєї природи, вона перетворюється, долаючи тлінне і стаючи вічною. Безумство –перетворювати цей дар у зло, впадаючи в своєрідне ідолопоклонство, а ще більше безумство – нехтувати ним, недооцінюючи це Боже благословення людському роду, цей «підготовчий курс» любові духовної.
За матеріалами pravmir, переклад – Галина Бут