Дорогі брати і сестри!
У притчі «Про покликаних на весілля царського сина» говориться про те, як наполегливо запрошував Бог Отець синів обраного народу для участі у шлюбному бенкеті Сина Свого. Він звав їх через Авраама та Мойсея, кликав устами царя Давида та пророків. У Синові Царя, у Господі Ісусі Христі виповнилися всі Авраамові дані Богом обітниці.
Із обранням старозавітного патріарха Авраама, скріпленим Союзом-Завітом (Бут. 15:18), розпочався у світі вирішальний процес утворення народу Божого. Авраамові дав Бог обітницю, що з його благословенного роду прийде Христос, в якому виповняться всі обітниці (Гал. 3:8–16 і дав), і Він Сам буде засновником народу Божого, духовного потомства Авраама.
Через Сина Свого Бог вступає в Новий Союз-Заповіт, Христос стає Нареченим Церкви і, увійшовши до Церкви через віру в Ісуса Христа, благословляються в Авраамі всі народи (Еф. 2:12–13).Покликані, – говориться в сьогоднішній притчі, не захотіли прийти на весілля і увійти до Церкви Христової, і на поклик Апостолів наповнилася вона добрими і злими.
Щоб увійти на шлюбний бенкет, у лоно Церкви, до складу нового народу Божого, кожен повинен був одягнутися в святковий одяг. Ця умова залишається в силі й до нині для тих, хто вступає до лав нового народу Божого: «всі в Христа хрестіться, у Христа зодягніться».
Із перших днів християнства і заснування нового народу Божого, бути в Церкві – означало брати участь у її євхаристичному зібранні зі споживанням усіх Таїн Тіла і Крові Христових. Ось і ми з вами щонеділі і щосвята збираємося на бенкет Царського Сина – на Літургію, для участі в таїнстві Євхаристії. Це таїнство, на відміну інших, є таїнством соборним, бо відбувається за участі пастиря та з вірних, тобто відбувається всіма всім?
Християни йдуть у храм на Літургію, йдуть на Трапезу Господню, інакше кажучи, Євхаристію, то це значить, що всі вони будуть брати участь у Трапезі Господній. Всі почують заклик: «Прийміть – їжте».- «Пийте від неї всі». І всі повинні причащатися Тіла і Крові Христових, а не просто спостерігати за священником, який чинить таїнство.
У наш час часто запитують: скільки разів на рік потрібно причащатися? Чуємо і як засуджують тих, хто часто приступає до Чаші. Що це – здивування чи поступовий відхід від життя у Христі?
Перші століття християнської ери свідчать про те, що за Євхаристією причащалися всі присутні, усі члени християнської громади.
Так святий Юстин-Філософ каже: «У день святковий в Євхаристії брали участь усі члени громади, і ця спільна участь християн завершувалася спільним причастям Тіла та Крові Христових». Зверніть увагу на слова «брали участь усі та всі причащалися». Тут святий Юстин Філософ підкреслює, що всі віруючі, разом із пастирем, звершували Святе Приношення, тобто Літургію, а потім – причащалися.
Загальне причастя було нормою життя стародавньої Церкви. Не лише древні пам’ятки церковної історії, а й Вселенські та Помісні Собори про причастя говорять про необхідність не лише частого, а й постійного причастя, причастя літургійного. А 9-е Апостольське Правило пише нам про відлучення від Церкви тих, хто, будучи присутнім на Євхаристії, сам не причащався.
«Суворий був до тих, хто прийшов до храму, але не приступав до святої Чаші», – говорить Григорій Великий. «Хто не причащається, – каже він, – нехай покине зібрання віруючих». Хворів душею, побачивши мало причасників із присутніх за Літургією і святий Іоанн Златоуст, який часто різко викривав ослаблення євхаристичної свідомості християн.
На Таємній Вечері Господь подав євхаристичне Тіло всім апостолам, а не окремим. Чи можете собі уявити, щоб на Тайній Вечері хтось із Апостолів, подивившись на розломлений і запропонований йому Христом євхаристичний Хліб, не з’їв Його, а причастився б «духовно» – тільки своєю присутністю, як це дозволяє собі робити в наш час більшість присутніх на Літургії.
Адже що таке причастя? Причастя – це моральне наближення до Бога, це зовнішнє свідчення нашої віри. Християнин причащається, щоб стати єдиним тілом із Христом, причащається, щоб бути усиновленим Богом. Необхідно часто причащатися всім. Це допоможе кожному подолати ту душевну розслабленість, яка приводить людину до випадіння з Церкви і до кінця нашого життя. Амінь.
Архімандрит Аліпій (Сапіга),
клірик Свято-Покровського храму Луцька
(Луцький центральний округ)
