1.1 C
Lutsk
Вівторок, 30 Листопад, 2021
Основи православ'я

Кілька думок про сповідь

Читаючи все сказане про сповідь, думаю от про що (в жодному разі нікого не критикуючи – не моралізуючи! просто думаю) – про радість.

Чи повинні ми самі визначати собі міру сповіді чи просити на те вказівку священика, чи повинні сповідуватися часто чи можна і рідше, чи каятися в тому чи в цьому – нюансів для обговорень представлено багато. І під усім цим мається на увазі, що сповідь – це обов’язок. Благий і, безумовно, корисний. Заради того, щоб примиритися з Богом.

Усе так, усе правильно. Але чому ж виконання цього обов’язку так часто обтяжує нас, чому воно (не завжди, але нерідко), як показує парафіяльна практика і наш власний досвід, буває малопродуктивним, а то і зовсім безплідним? Бо не в останню чергу, що в основі усього лежить саме «обов’язок», обов’язкова повинність – але живе-то жива людина все-таки не цим.

Повинність виконується – а що далі? Вона живе радістю. І любов’ю. Речами, з погляду боргу, зовсім як би не обов’язковими. Скільки, наприклад, людей живуть у шлюбі з почуття обов’язку, «заради дітей», і, ніби, яка там любов. Скільки християн тягнуть лямку посту-молитви-відбування Літургії, бо натерпілися в житті скорботи, прилучилися до Церкви як до тихої гавані, як покалічений – до милиці, і просто бояться від неї відступити, щоб знову не впасти і не пропасти, покаліченому не до радості – хоч би якось жити.

Усе начебто правильно – але важко в таких сім’ях дітям, коли тато з мамою не люблять один одного, а діти відчувають це дуже сильно, і як тільки діти зростають і йдуть у великий світ, залишаються від такої, здавалося б, міцної і «правильної» сім’ї одні порожні шкаралупи, дві самотні, чужих одна одній істоти, які чекають старості з тугою і глухим відчаєм. Скільки тому прикладів навколо.

І як тяжко буває знаходитися поруч в общині з такими свинцево і непохитно «правильними» християнами, які повчають, осуджують і «рятують» усіх навколо, всякому відомо. І від них теж, ледве досягнувши підліткового віку і вступивши в перше дорослішання, йдуть церковні діти – не від Бога, як ми часто вважаємо, а саме від таких от тяжкоблагочестивих батьків-хресних-вихователів-священиків.

Діти-підлітки – взагалі лакмусовий папірець, що в сім’ї, що в парафіяльній общині: живе йде від неживого в пошуках радості. Не кайфу і похітливих розваг, не поспішайте гнівно моралізувати і засуджувати, – радощі. Тієї, якої нам усім так бракує, щоб душа залишалася живою.

Просто, на пальцях, мені пояснив це одного разу, стосовно своєї теми, знайомий лікар-нарколог. Алкоголіку, каже, зашиватися-кодуватися, суворо терпіти і катувати себе стриманістю частенько буває марно – доки він не скуштує задоволення від тверезості, задоволення сильнішого, ніж від випивки. Людина не може жити просто стриманістю і запереченням – їй потрібна, кажучи нудною мовою психології, позитивна мотивація.

Так от, поки людина не скуштує задоволення від боротьби з гріхом і перемоги над ним, задоволення від сповіді в тому числі – вона підсвідомо вважатиме сповідь повинністю, панщиною, яку зобов’язана відпрацювати (кому? священику? Богу?..). У відомій приказці «невільник – не богомільник» прихований глибокий сенс: адже молитва – не просто слова, це один із способів спілкування з Богом, акт любовного зв’язку між Богом і людиною, і такий от невільник, навіть якщо він справно читає довге правило ранком-вечором до кінця днів своїх, може цієї солодкості так і не скуштувати, молитви – так і не досягти, це добре знали преподобні-молитвеники і писали про це.

Напрошується для пояснення такий образ: колгоспник і селянин. Навіть якщо колгосп – мільйонер, і голова в ньому хороший, і техніка найкраща, і платять не трудоднями, а справжніми грошима, все одно колгоспник – не селянин, у якого земля – не громадське надбання, і не «пай», а мати-сира-земля, у селянина з нею особливі, буттєві, любовні стосунки, глибоко містичні, якщо хочете. На Русі селянин – спосіб життя і особливе влаштування людського менталітету і психіки, словом, особи, а колгоспник – просто відповідь на питання: «Ким працюєш?»

Сповідь, думається мені – не просто і не лише для того, щоб примиритися з Богом, великим і грізним, щедрим і справедливим, але Паном, Повелителем. Сповідь – засіб, один із засобів, для того, щоб бути в любові і радості з Отцем. Це як витрусити камінчик з черевика, який ранить ногу і заважає, коли біжиш на побачення з коханою і страшенно боїшся запізнитися.

Чи часто потрібно витрушувати камінчик-гріх, часто чи рідко сповідатися? Коли людина скуштувала цієї радості і має її сенсом своєї зустрічі з Богом – тоді, як казав о. Олександр Шмеман, не відповідь на питання приходить – але людина переноситься зовсім в іншу площину буття, в якій зникають самі питання.

Священик Сергій Круглов

Джерело 

Вас може зацікавити

27 серпня Православна Церква вшановує пам’ять прп. Феодосія Печерського

Редактор Головний

Для чого потрібно носити хрест?

Редактор Головний

Щоб бути невразливим для демонів, маємо носити хрест, осіняти себе Хрестом і молитися перед Святим Хрестом, – митрополит Онуфрій. ВІДЕО

Редактор Головний