11.1 C
Lutsk
Неділя, 27 Вересень, 2020
Основи православ'я

Кілька думок про сповідь

Читаючи все сказане про сповідь, думаю от про що (в жодному разі нікого не критикуючи – не моралізуючи! просто думаю) – про радість.

Чи повинні ми самі визначати собі міру сповіді чи просити на те вказівку священика, чи повинні сповідуватися часто чи можна і рідше, чи каятися в тому чи в цьому – нюансів для обговорень представлено багато. І під усім цим мається на увазі, що сповідь – це обов’язок. Благий і, безумовно, корисний. Заради того, щоб примиритися з Богом.

Усе так, усе правильно. Але чому ж виконання цього обов’язку так часто обтяжує нас, чому воно (не завжди, але нерідко), як показує парафіяльна практика і наш власний досвід, буває малопродуктивним, а то і зовсім безплідним? Бо не в останню чергу, що в основі усього лежить саме «обов’язок», обов’язкова повинність – але живе-то жива людина все-таки не цим.

Повинність виконується – а що далі? Вона живе радістю. І любов’ю. Речами, з погляду боргу, зовсім як би не обов’язковими. Скільки, наприклад, людей живуть у шлюбі з почуття обов’язку, «заради дітей», і, ніби, яка там любов. Скільки християн тягнуть лямку посту-молитви-відбування Літургії, бо натерпілися в житті скорботи, прилучилися до Церкви як до тихої гавані, як покалічений – до милиці, і просто бояться від неї відступити, щоб знову не впасти і не пропасти, покаліченому не до радості – хоч би якось жити.

Усе начебто правильно – але важко в таких сім’ях дітям, коли тато з мамою не люблять один одного, а діти відчувають це дуже сильно, і як тільки діти зростають і йдуть у великий світ, залишаються від такої, здавалося б, міцної і «правильної» сім’ї одні порожні шкаралупи, дві самотні, чужих одна одній істоти, які чекають старості з тугою і глухим відчаєм. Скільки тому прикладів навколо.

І як тяжко буває знаходитися поруч в общині з такими свинцево і непохитно «правильними» християнами, які повчають, осуджують і «рятують» усіх навколо, всякому відомо. І від них теж, ледве досягнувши підліткового віку і вступивши в перше дорослішання, йдуть церковні діти – не від Бога, як ми часто вважаємо, а саме від таких от тяжкоблагочестивих батьків-хресних-вихователів-священиків.

Діти-підлітки – взагалі лакмусовий папірець, що в сім’ї, що в парафіяльній общині: живе йде від неживого в пошуках радості. Не кайфу і похітливих розваг, не поспішайте гнівно моралізувати і засуджувати, – радощі. Тієї, якої нам усім так бракує, щоб душа залишалася живою.

Просто, на пальцях, мені пояснив це одного разу, стосовно своєї теми, знайомий лікар-нарколог. Алкоголіку, каже, зашиватися-кодуватися, суворо терпіти і катувати себе стриманістю частенько буває марно – доки він не скуштує задоволення від тверезості, задоволення сильнішого, ніж від випивки. Людина не може жити просто стриманістю і запереченням – їй потрібна, кажучи нудною мовою психології, позитивна мотивація.

Так от, поки людина не скуштує задоволення від боротьби з гріхом і перемоги над ним, задоволення від сповіді в тому числі – вона підсвідомо вважатиме сповідь повинністю, панщиною, яку зобов’язана відпрацювати (кому? священику? Богу?..). У відомій приказці «невільник – не богомільник» прихований глибокий сенс: адже молитва – не просто слова, це один із способів спілкування з Богом, акт любовного зв’язку між Богом і людиною, і такий от невільник, навіть якщо він справно читає довге правило ранком-вечором до кінця днів своїх, може цієї солодкості так і не скуштувати, молитви – так і не досягти, це добре знали преподобні-молитвеники і писали про це.

Напрошується для пояснення такий образ: колгоспник і селянин. Навіть якщо колгосп – мільйонер, і голова в ньому хороший, і техніка найкраща, і платять не трудоднями, а справжніми грошима, все одно колгоспник – не селянин, у якого земля – не громадське надбання, і не «пай», а мати-сира-земля, у селянина з нею особливі, буттєві, любовні стосунки, глибоко містичні, якщо хочете. На Русі селянин – спосіб життя і особливе влаштування людського менталітету і психіки, словом, особи, а колгоспник – просто відповідь на питання: «Ким працюєш?»

Сповідь, думається мені – не просто і не лише для того, щоб примиритися з Богом, великим і грізним, щедрим і справедливим, але Паном, Повелителем. Сповідь – засіб, один із засобів, для того, щоб бути в любові і радості з Отцем. Це як витрусити камінчик з черевика, який ранить ногу і заважає, коли біжиш на побачення з коханою і страшенно боїшся запізнитися.

Чи часто потрібно витрушувати камінчик-гріх, часто чи рідко сповідатися? Коли людина скуштувала цієї радості і має її сенсом своєї зустрічі з Богом – тоді, як казав о. Олександр Шмеман, не відповідь на питання приходить – але людина переноситься зовсім в іншу площину буття, в якій зникають самі питання.

Священик Сергій Круглов

Джерело 

Вас може зацікавити

Чи можна вінчатися православним з католиками або протестантами? Чи благословляє Церква такі подружжя?

Редактор Головний

«Потрібно більше піклуватися про коханого в шлюбі і залишити свої постійні головні болі і “Ах, не можу…”»

Редактор Головний

Радониця — день особливого поминання померлих

Редактор Головний