У тому, що це загробне життя, можна переконатися з того, що ніщо земне не може задовольнити нас і що ні одна людина тут не може сказати про себе, що вона повністю щаслива. Насправді ж, візьміть собі все багатство, всю честь і славу світу, – ви все-таки не лишитесь задоволеними і все будете думати про якесь більше та невідоме ще для вас щастя. Але чи є це щастя?
Очевидно, що є; в іншому випадку ж і не було би в нас глибокого та постійного його бажання. Але де ж воно? Як бачите, на землі його немає, – тож, значить, що воно на небі, у Бога. Так, браття, якби ж ми частіше вникали у нікчемність всього земного та разом у бажання нашої безсмертної душі, то скоро би переконалися, що є загробне життя і що в ньому одному ми можемо знайти для себе істинні щастя та спокій.
Коли в Індійського царя (на той час гонителя християн) Авеніра народився син Іоасаф, то він, покликавши мудреців, почав запитувати про долю свого сина. Старіший з них дав таку думку. “Син твій, – сказав він, – наслідує не твоє царство, але деяке краще. І, думаю, що він прийме християнську віру”. Авенір засумував і, бажаючи попередити передбачене, велів побудувати новий прекрасний дім і визначив жити своєму сину без виходу з нього. Разом з тим він приставив до свого сина кількох пестунів, які мали доглядати його, і строго велів їм, щоб вони, коли син його стане що-небудь розуміти, з тих пір не говорили би йому ні про смерті, ні про старість, ні про хвороби, ні про бідність, але говорили тільки радісне та веселе, щоб він зовсім не знав печалі.
Минуло кілька років, Іоасаф підріс, і одного разу ближньому зі своїх пестунів сказав: “Ти мені будеш від нині істинним другом; тільки скажи істинно, заради чого батько тримає мене у цій палаті, не дозволяючи виходити?” Той детально розповів йому. Побачивши незабаром після цього батька, Іоасаф сказав: “Знай, батьку, що я перебуваю у великій скорботі та печалі від того, що ти не випускаєш мене з дому”. Авенір змилостивився та дозволив виїжджати йому, але приставленим до нього людям знову повелів, щоб син його не бачив ні стариків, ні бідних, ні глухих, ні сліпих, але щоб всі ці та подібні їм люди неодмінно було прогнані з тих місць, якими би надумав їздити його син.
Повеління це виконувалося до часу; але одного разу, коли Іоасаф побачив, що його оточення проганяло прокаженного та сліпого, то із здивуванням запитав: “Що це за люди?” Йому відповідали, що це нещасливі, яких спіткала хвороба. Іоасаф засмутився та сумний поїхав додому. На шляху йому ще довелося зустріти старця кульгавого та сивого, з похмурим лицем та без зубів. “Це хто?”, – запитав Іоасаф. Це, сказали йому, чоловік престарілий, – він поступово знемагає та чекає смерті. “О, гірке життя це! – крикнув тоді царевич. – Гірке та всякого суму наповнене!” Після цього не покидала Іоасафа велика скорбота, – і він запитував себе: де ж істинне щастя? Це питання, однак, скоро було для нього і вирішеним. Посланий до нього преподобний Варлаам довів, що істинне щастя – не на землі, а на небі. І Іоасаф переконався в цьому. Переконавшись же, він повністю присвятив себе Богу і, хрестивши свій народ, пішов до Варлаама в пустелю; провів у ній тридцять п’ять років у пості, молитві та сльозах, після чого мирно спочив у Господі.
Тож, чи не ясно, браття, з цієї історії, що людина не може бути повністю щасливою на землі? Так, Іоасаф, коли нічого ще не чув про скорботи на землі, і тоді вже був, як говорив батьку своєму, в скорботі та печалі великій; а коли побачив насправді скорботу людську, то вже зі сльозами закричав: “О, гірке та всякої печалі наповнене це життя!” Якщо глибше вникнемо і ми в це життя, то з Іоасафом скажемо теж саме, що і він. А якщо так, то ні про що ми на землі не повинні стільки турбуватися, як тільки про душу безсмертну, збагачуючи себе тим, що піде з нами у вічність, тобто добрими справами, і найбільше всього пам’ятати, що той жахливий ворог самому собі, хто ніскільки не турбується про підготовку себе до життя майбутнього. Амінь.
Переклад з рос. Любові Максимчук
