11.7 C
Lutsk
Четвер, 29 Вересень, 2022
Всі новини Інтерв’ю Публікації

Ідемо до кінця: До останньої хвилини свого життя волинський захисник Віталій Приймак боровся за мир в Україні

У память про загиблого брата клірика Волинської єпархії

Йому було лише 23… Ще б жити і жити, але війна. Довелося стати на захист рідної Батьківщини та віддати за неї своє молоде життя. До останнього подиху воїн Віталій Приймак боронив свою країну, не боявся ні хвилини, навіть не зважаючи на молодий вік, підтримував та підбадьорював своїх побратимів і так мріяв повернутися додому вже під мирним небом України. Але не судилося…

Між отцем Назарієм та його братом Віталієм Приймаками, які народилися і виросли у селі Липини, що на околиці Луцька, було лише два роки різниці. Відтак, їх часто сприймали за ровесників. Хлопці разом росли, мали одні інтереси, спільних друзів. Щоправда прийти до храму їх за руку мало не силою тягнула бабуся, пригадує і посміхається нині отець Назарій.

«Поки ми були малими, то, дійсно, бабуся ходила до нашої Хрестовоздвиженської церкви у Луцьку, і нас з собою брала. Тоді ми ще молилися у тимчасовому храмі. Але ж не хотіли, малі були, діти… А потім щось різко змінилося. Пригадую, свято Пасхи Христової у 2009 році. Така особлива служба, у мені наче щось переламалося. Так добре стало у храмі, затишно, спокійно. Тоді я ще 13-річний юнак увесь Світлий тиждень молився на всіх ранкових і вечірніх богослужіннях. Це помітив наш настоятель протоієрей Миколай Бондарук і забрав мене паламарити у вівтар», – ділиться спогадами священник.

Не міг цього не помітити і брат Віталій. Він теж узявся старанно ходити до храму. За деякий час і його забрали на поміч у вівтар. А було там усього таких помічників вже близько двох десятків. Священник Миколай знав, як зацікавити дітей та молодь до храму, навчити їх полюбити церкву.

Настоятель розповідав своїм паламарям, пояснював усе про богослужіння, Таїнства, які відбуваються у храмі. Робив усе, аби ці хлопці та юнаки по-справжньому полюбили і Церкву, і Бога. Щоб не трапилося згодом такого, що дітьми були у храмі, а в дорослому житті – їх силою туди не заженеш.

«Але хлопці, вже як хлопці. Навіть ми з братом умудрялися посваритися, хто що не так зробив на службі, постійно конкурували, хто краще знає, хто правильніше щось зробив. Тішить, що це було лише дитинство», – розповідає отець Назарій.

Далі кожен з братів обрав свою дорогу. Майбутній батюшка вирішив вступати у Волинську духовну семінарію, а його брат Віталій, закінчивши 9 класів місцевої школи, обрав навчання на слюсара-автомеханіка, та рідну церкву ніяк не забував.

У 2019 році Віталію прийшла повістка на службу в армії. Пішов відразу і без заперечень.

Усі півтора роки липинець прослужив у військовій частині в Києві. Опісля повернення кілька місяців працював на місцевому підприємстві. Повістку з військомату принесли під вечір 23 лютого. Тоді хлопець ще пішов у нічну зміну на роботу. 24 лютого відіспався до обіду – і на вечір у військомат, звідки наступного дня за розподіленням відправився у Володимир, де дислокується 14-а окрема механізована бригада імені князя Романа Великого.

«Там Віталік був близько місяця. Тривали військові навчання, підготовка. Опісля їх ще на кілька днів відпустили додому, ось це ми бачили його живим востаннє. Тоді на передову», – розповідає отець Назарій.

Спершу Віталій Приймак з побратимами ненадовго потрапив у Миколаївську область, тоді була оборона Харківщини, зокрема під Ізюмом. А звідки – вже «на нуль», як кажуть військові. На саму передову лінії фронту – село Трипілля Донецької області. Біля Бахмута.

Дзвінки з передової від брата стали мало не щоденними, але не було більше довгих розмов, лише слова: «Я живий, усе добре». І так мало не щодня, упродовж двох місяців.

«Пригадую його дзвінок 4 травня. Цього дня у нашої бабусі Валентини, яка нас виростила, духовно опікувалася, дала дорогу у життя, був день народження. І ось ввечері, коли ми всі сиділи за столом, подзвонив Віталік. Брат знав, що ми всі саме тут разом, родина уся, сусіди наші. Він так хотів бути поруч, його сум особливо відчувався в голосі. Трохи поговорив з бабусею, потім попросив до телефону діда, маму, тітку, і так усіх – хто на той момент був у хаті… Йому так було важливо почути, напевно, й відчути себе серед усіх нас, хоча б навіть на кілька секунд», – уже не стримуючи сліз, ділиться спогадами отець Назарій.

Ось такий доказ наяву: наша безпека, мирне небо над нашими головами, спокійні вечері кожної сім’ї – це, на превеликий жаль, молоді життя наших захисників.

«Напевно, якби він захотів, то всілякими методами можна було би залишитися вдома, як сьогодні і роблять багато хлопців, чоловіків. Чомусь же сини чиновників і посадовців або давно вже  закордоном, або сидять по кабінетах. Але Віталік був не таким. Він пожертвував усім найціннішим у своєму житті, щоб його родина, сім’я, Церква були у безпеці», – підкреслює священник.

Напередодні останнього бою Віталій ще зателефонував до брата через відео-зв’язок, що було вперше за увесь час його перебування «на передовій».

«Я відразу відчув, що щось не так. Ми гуляли з синочком біля храму, коли він зателефонував, побачив племінника, сказав, як сильно нас любить, просив передати вітання рідним. Віталій ще показав окоп, навколишню територію. Потім я почув два вибухи. Брат сказав, що треба прощатися, бо він буде ховатися. Я відчував, що щось уже не те», – ділиться клірик єпархії.

Наступного дня зранку брати зідзвонилися востаннє. Більше голос Віталія Приймака не озивався.

«Зі слів побратимів, які вижили, останній його бій розпочався у середу зранку та тривав до п’ятниці. Вибухи переривалися лише вночі, і то на дві години. Віталій загинув від кулі снайпера у четвер. Була зупинка серця, медикам вдалося ще «завести» його, щоправда ненадовго. Бо помер дорогою до лікарні», – передає брат Героя.

У тому останньому бою із понад 50 українських захисників у живих залишилося лише троє. Вони ж переконані: їхні позиції здали місцеві. Розповіли побратими родині Приймаків і те, що коли почався бій, Віталій сказав: ідемо до кінця. Молодий хлопець не злякався, а знайшов у собі сили підтримати побратимів та протистояти ворогу.

Родині загиблого важливо було про це почути, важливо знати, що їх син, брат, внук – Герой, який пожертвував найціннішим творінням Божим – людським життям – заради своєї Батьківщини. Поряд з собою Віталій мав маленьку ікону Покрову Пресвятої Богородиці, до Неї молився, у Неї просив заступництва. Її і повернули рідним з речами загиблого.

Віримо, що Господь упокоїть його душу та душі всіх українських воїнів в оселях праведних та дарує їм Царство Небесне. Вічна і світла пам’ять…

(Любов МАКСИМЧУК для газети “Дзвони Волині”)

Вас може зацікавити

Поради Афонських святих на Петрів піст

Редактор Головний

Священики Волинської єпархії вшанували Героїв Небесної Сотні

Редактор Головний

14 березня 2022 року – календар з повчанням

Редактор Головний